Містер Софті, якому з того боку нічого не було видно, висунувся з віконця і витріщився на Клая.

— Що там таке?

— Не знаю. Дві машини розбилися. Людські жертви. Не зважай. Краще допоможи мені. — Він став навколішки біля закривавленої Бізнес-вумен та уламків мобільного Світлої Феї. Конвульсії Бізнес-вумен вже майже стихли.

— Над Ньюбері дим, — сказав Містер Софті, досі не виходячи зі свого відносно надійного сховку у фургоні. — Там щось підірвали. Я про сильний вибух. Мабуть, це терористи.

Щойно це слово злетіло з його вуст, як Клай відчув упевненість у своїй правоті.

— Допоможи мені.

ХТО Я? — зненацька заверещала Темна Фея.

Клай геть про неї забув. Він подивився вгору і побачив, як дівчина сильно вдарила себе ребром долоні у чоло, а потім, звівшись майже на кінчики кросівок, тричі швидко обкрутилась навколо своєї осі. Це видовище нагадало йому вірш, який він читав у коледжі на заняттях з літератури, — Обведіть його колом тричі. Здається, його автором був Колрідж. Вона заточилася, а потім швидко побігла по тротуару і врізалася просто у ліхтарний стовп. Дівчина не зробила жодної спроби уникнути зіткнення чи хоча б захиститися руками. Спочатку вона вдарилася обличчям, відскочила од удару, похитнулася, а потім знову кинулася на стовп.

Припини! — закричав Клай. Він зірвався на ноги, побіг до неї, послизнувся у крові Бізнес-вумен, мало не впав, знову зіп'явся на ноги, перечепився через Світлу Фею і знову мало не впав.

Темна Фея озирнулася на нього. З її розбитого носа, заливаючи підборіддя, стрімко юшила кров. На лобі, як грозова хмара у літній день, повільно росла ґуля. Одне око було майже вирване з очниці. Вона розтулила рота, показуючи жалюгідні уламки зубів, над якими, мабуть, раніше працював дорогий ортодонт, і засміялася. Цього сміху він ніколи не забуде.

А тоді вона з криком побігла по тротуару.

Клай почув, як позаду завівся двигун, а з гучномовця полинула мелодія дзвоників на мотив із «Вулиці Сезам»[5]. Повернувшись, Клай побачив, що фургон Містера Софті, набираючи швидкість, рвонув із узбіччя, і саме в цей момент на останньому поверсі готелю навпроти яскравими бризками розсипалося вікно. У жовтневий день вивалилося тіло. Воно впало на тротуар і від удару розірвалося на шматки. На подвір'ї готелю знову крики. Крики жаху, крики болю.

Ні! — прокричав Клай, що біг поряд із фургоном Містера Софті. — Ні, повернися й допоможи мені! Мені потрібна допомога, ти, сучий сину!

Містер Софті не відповів, мабуть, тому що музика грала надто гучно і він нічого не чув. Клай пам'ятав слова цієї пісні ще відтоді, коли навіть гадки не мав про те, що його шлюб не триватиме вічно. У ті дні Джонні щодня дивився «Вулицю Сезам», сидячи у своєму маленькому синьому кріслі й стискаючи в руках чашечку. Щось про сонячний день і хмари ген-ген за небокраєм.

З парку, щосили горланячи якісь нерозбірливі звуки, вибіг чоловік у діловому костюмі; поли його піджака лопотіли позаду на вітрі. Клай впізнав його за цапиною борідкою з собачої шерсті. Чоловік вибіг на проїжджу частину Бойлстон-стрит. Навколо нього автомобілі робили віражі, насилу уникаючи зіткнення. Чоловік перебіг на інший бік, не перестаючи лементувати і змахувати руками до неба. Він зник у тіні тенту, натягнутого на майданчику перед «Порами року», і його більше не було видно, але напевно одразу втрапив у ще більшу халепу, бо звідти долинула нова хвиля криків.

Клай припинив переслідувати Містера Софті. Він стояв однією ногою на тротуарі, а другою у стічній канаві, і спостерігав, як фургон, ще й досі супроводжуваний мелодією дзвоників, виїхав у центральний ряд Бойлстон-стрит. Клай вже збирався повернутися до дівчини, що зомліла, та помираючої жінки, коли з'явився інший туристичний автобус. Ця амфібія вже не пливла, як на прогулянці, а неслася на повній швидкості, сильно похилившись з лівого борту на правий. Деяких пасажирів кидало по салону вперед і назад, і вони ридали, благаючи водія зупинитися. Інші просто мертвою хваткою вчепилися у вертикальні металеві стояки, що стирчали у відкритих бортах неповороткої машини, яка повним ходом неслася по зустрічній смузі Бойлстон-стрит.

Чоловік у спортивній сорочці схопив водія ззаду, і через примітивний гучномовець амфібії Клай почув ще один нерозбірливий вигук, коли водій потужним порухом плечей відкинув нападника назад. Цього разу прозвучало не «Рест!», а щось більш гортанне і схоже на «Глу!». А потім водій амфібії помітив — Клай був у цьому впевнений — фургон Містера Софті й змінив курс, спрямувавши автобус на нього.

Ні, Господи, будь ласка, ні! — закричала жінка, що сиділа в автобусі спереду. І коли амфібія наблизилася до фургона з морозивом, що був приблизно у шість разів меншим, у пам'яті Клая постала чітка картина параду переможців, який він дивився по телевізору того року, коли «Ред Сокс»[6] перемогли у щорічному світовому чемпіонаті. Під холодною осінньою мжичкою команда повільною процесією їхала в таких самих амфібіях, вітаючи помахами рук ошалілий натовп.

Боже, ні! — знову заверещала жінка, а за спиною у Клая якийсь чоловік майже спокійно сказав:

— Господи.

Автобус врізався у борт фургона і перекинув його, мов дитячу іграшку. Під звуки гучномовця, що й досі видзвонював мотив із «Вулиці Сезам», вантажівка перекинулася на бік, і її потягнуло у напрямку парку Коммон. Іскри від тертя розсипалися навсібіч. Дві жінки, що спостерігали за видовищем, кинулися вбік, тримаючись за руки, і ледве встигли врятуватися. Фургон Містера Софті вискочив на тротуар, трохи пролетів над землею, вдарився об залізний паркан, яким був обгороджений парк Коммон, і аж тоді вже остаточно зупинився. Музика двічі гикнула і стихла.

Тим часом божевільний водій амфібії остаточно втратив керування машиною. Та зробила петлю назад на Бойлстон-стрит (перелякані пасажири, що кричали від жаху, міцно трималися за відкриті борти), виїхала на тротуар приблизно за п'ятдесят ярдів від того місця, де під дзвіночки сконав фургон Містера Софті, і врізалася у низьку цегляну підпірну стінку під вітриною фешенебельного меблевого магазину, що називався «Вогні міста». Вітрина розлетілася з сильним немелодійним брязкотом. Задня частина амфібії (рожевою фарбою на ній було написано «Господиня порту») піднялася у повітря приблизно на півтора метра. Величезний механізм розкачувався, сила інерції тягнула його перевернутися, але маса не дозволяла. Він важко опустився на тротуар, зарившись носом у розкидані дивани і дорогі крісла для вітальні, але перед цим із нього прожогом вискочили щонайменше дюжина людей і хутко зникли з поля зору. У магазині спрацювала сигналізація.

— Господи, — удруге повторив спокійний голос десь під правим ліктем Клая. Він повернувся на звук і побачив коротуна з рідким темним волоссям, невеличкими темними вусами і в окулярах із золотою оправою. — Що відбувається?

— Не знаю, — відповів Клай. Слова давалися йому важко. Дуже. Йому доводилося мало не виштовхувати їх із себе. Він подумав, що це від шоку. По вулиці бігли люди, хто з «Пір року», хто із розбитої амфібії. Спостерігаючи за ними, Клай побачив, як втікач із амфібії зіткнувся із втікачем з «Пір року», і вони обоє повалилися на тротуар. Варто було поміркувати, чи він, бува, не став психом і чи не примарилося йому це все в якійсь божевільні. Може, це Джуніпер-Гілл у Огасті, час між уколами торазину.

— Хлопець у тому фургоні казав, що це можуть бути терористи.

— Щось я не бачу тут озброєних людей, — сказав вусатий коротун. — І чуваків із бомбами, прив'язаними до спини, теж.

 Клаєві теж не було їх видно, але що він справді бачив, так це свій пакет із маленьким скарбом і портфель, що лежали на тротуарі, а ще він бачив, що кров із розітнутого горла Бізнес-вумен — о боги, подумав він, як багато крові, — уже майже дісталася портфеля. У ньому були майже всі його малюнки до «Темного Мандрівника», за винятком якоїсь дюжини. І саме ці малюнки були рятівною соломинкою, за яку вхопився його розум. Він спринтерською ходою попрямував до портфеля, коротун не відставав. Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-таки якась сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації «Вогнів міста», малий чолов'яга аж підскочив.

— Це у готелі, — сказав Клай.

— Знаю, це я просто так... О Боже! — Він побачив Бізнес-вумен, яка лежала у калюжі магічної субстанції, що відповідала за всі порухи її тіла та душі лише... скільки хвилин тому? Чотири? Лише дві?