Альфонс

Мирослав Жамбох

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -


Будинок був доволі гарним і знаходився в чудовій дільниці. Аж дивно, яким гарним і в якій чудовій дільниці. Переважно я працюю не для таких людей. Розкішний фасад, оздоблений барельєфами, а ще парк, відділений від вулиці не стільки огорожею, як невисокою декоративною стінкою. У власника мабуть гори бабла, щоб день і ніч оплачувати охорону від злодіїв, бандитів і вбивць, тобто саме таких типів як я.

Зупинили мене тільки тоді, коли я звернув з вулиці на бруковану алейку, засаджену підстриженими кипарисами. Як не дивно, вистачило сказати своє ім’я. Головний вхід був меншою версією головних воріт, тільки виконаною з інкрустованого дерева зі срібним орнаментом. А чому б і ні? Коли я піднімався сходами, два виряджених, гарненьких, як світанок охоронці в формі з алебардами заступили мені дорогу. Я мовчки чекав.

-- Чого тобі тут? – запитав той, що стояв зліва, не витримавши ніякової тиші. Говорив він байдужим тоном, ніби так насправді його це зовсім не обходило. Він весь день простирчав на сонці і його темно-блакитний мундир був вкритий плямами поту. Крім тієї смішної, декоративної алебарди, в нього збоку звисав ще меч. Охоронець дивився на мене з обережною увагою. Він не був аж таким вже дженджиком, як скидалося на перший погляд.

-- Я приніс дещо Грумукові, -- відповів я.

-- Пану Грумукові, -- виправив він мене автоматично.

-- Пану Грумукові, -- кивнув я головою.

Як на мене, то я міг би звертатися до Грумука – Ваша Світлосте.

-- Якщо заплатите мої узгоджені чотири сотні, то можу віддати й вам, -- сказав я голосно.

Вони здивовано переглянулися. Той, що стояв зліва без слова зайшов усередину. Його приятель, який залишився зі мною, виглядав вже не так безтурботно. Він уважно придивлявся до мене, його погляд мандрував від меча на поясі, перекинутому через плече, до ефеса кацбальгера на моєму лівому боці, прямо під рукою. Після прибуття до Аганоду в мене не було часу десь зупинитися і познімати залізяки. Я стояв нерухомо, дозволяючи, щоб тепле проміння сонця гріло мені спину. Люблю тепло. Охоронець закінчив свій огляд на моїх біцепсах. Як правило їх достатньо, щоб такі як він почали боятися. Сто двадцять п’ять кілограмів м’язів, кісток і сухожиль. Кожен, навіть найменший фрагмент тіла тренований для того, щоб товкти, бити, шматувати, копати, ламати й розривати. Тих, що мене не бояться, боюся я. Тільки вони про це не знають, такого задоволення я їм не дам.

Перший охоронець повернувся з якимось неохайно одягненим чуваком. Він був на голову вищим від мене, худим, і судячи по кольору шкіри, на сонечку він грівся не надто часто.

-- Заходь, пан Грумук чекає, -- запросив він мене.

Коли виявилося, що все нормально, цим двом біля входу відразу попустило. Але я весь напружився. Бо чому мною мав би займатися сам Грумук? Судячи по будинку, він дуже багатий купець, такий багатий, що, мабуть засідає в міській раді й дідько знає де ще. Невже він так нетерпляче чекав на те, що я йому ніс?

***

Грумук вже чекав на мене в своєму кабінеті. Звичайний чолов’яга з доглянутими вусиками й пальцями в перстенях. Перед шафкою, заповненою графинами й пляшками мальовничих форм, стояв стрункий чувак з чорним волоссям, стягненим срібним обручем. Долоні в нього були дрібні, рухи певні й докладні, та здавалося, наче він ті скляночки й напої пестив, наче це заняття приносило йому справжнє задоволення.

-- Приніс? – гаркнув Грумук нетерпляче, як тільки я з’явився в дверях.

Чувак з пов’язкою поставив на столі перед Грумуком стакан, тоді окинув мене поверхневим поглядом. Скривив вуста у дрібній посмішці, і після цього повернувся на своє місце. Я догнав і без офіційного знайомства, за що так насправді йому платили. Вистачало побачити, як він рухався.

-- Якщо це воно, -- я знизав плечима і поліз в ранець. Намацав дерев’яну шкатулку, простягнув перед себе.

Рука Грумука змією вискочила вперед. Спочатку футляр сам по собі був маленьким різьбярським дивом, але після того, як потовкся три місяці в подорожі, де-не-де трохи подряпався. Він урочисто поставив шкатулку на столі, відкрив і з побожним благоговінням витягнув намисто. Оправлені в золото, темно-зелені смарагди спокусливо виблискували на сонці.

-- Це він! – Грумук полегшено видихнув.

-- Ну, а мої чотири сотні золотих… -- нагадав я про себе спокійно.

В моїх словах не було ніякої прихованої погрози, однак красунчик в пов’язці щось таке відчув, бо втупив у мене важкий погляд.

-- Звичайно, звичайно! – Грумук закивав головою зі зрозумінням. – Зараз отримаєш.

Я навіть трохи розумів його. Від цієї цяцьки дійсно перехоплювало подих, до того ж у Грумука була душа колекціонера. Гадаю, він був знайомий з намистом, але за якихось невизначених обставин, їм довелося розлучитися. Мене це не дуже цікавило, набагато важливішим було, наскільки сильно він хотів повернути його, і скільки був схильний за це заплатити.

-- Знаєш, скільки воно коштує? – Він поглянув на мене. Очі в нього сяяли зеленим блиском смарагдів.

-- Звісно, -- кивнув я головою – Самі камінці біля тисячі вісімсот, але з огляду на майстерну оправу, коли воно останній раз потрапило на ринок, то пішло за понад дві й пів.

-- Ти все чудово знаєш, однак приніс намисто мені? За чотири сотні? – запитав він недовірливо.

-- На стільки ми домовлялися, до того ж я отримав аванс, -- знизав я плечима.

Хлопчик на побігеньках, який мене привів, дивився на мене, як на дебіла, охоронець поглянув зацікавлено, зате Грумук занімів. Мабуть, він не вірив, що я здобуду намисто, але аванс того вартував.

Про факт, що цих камінців я і так би ніде не спихнув, я промовчав. Кожен ювелір чудово їх знав і ніхто не ризикнув би купити такий гарячий товар. Ну, може, якби ціна виявилася ганебно низькою…

-- Якби так мені вдалося відкупити в молодого Гевіга Досвітню Корону, я мав би всі коштовні прикраси, в яких брала шлюб перша імператриця! – пробурмотів Грумук сам до себе. – Прекрасні камінці, прекрасне виконання, -- вихваляв він.

Що ж, в багатих свої пристрасті, які відповідають їхньому становищу. Але це не мало жодного впливу на те, що з паном Гевігом Молодшим ніяких справ він вже не матиме. Та це вже цілком інша історія.

***

Я отримав свої чотири сотні плюс десять відсотків премії й вийшов на вулицю. Чотири сотні – цілком непогана сума, а я саме потребую багато золота. Щоб сплатити старі борги. Кому і за що я винен, це вже моя справа. Сам волів би забути, та на жаль, не все так просто.

Мені захотілося трохи відпочити. Погуляти, випити кілька пляшок горілки, провести приємно час у борделі. А коли чотири зайвих десятки почнуть танути, неспішно пошукати нового заробітку. Я сподівався, що Грумук шепне про мене словечко там і сям. Траплялося, що за порядним замовленням мені доводилося находитися і кілька місяців. Тоді я ставав доволі нервовим.

Я знайшов доволі пристойний заїзд, заніс свої речі до кімнати й відразу ж спустився назад у шинок. На вечерю замовив пляшку житньої, шматок м’яса і почав спокійно їсти й пити. В шинку було людно, проте власникові вдавалося утримувати порядок. В одній залі зупинялися кращі гості – купці й ремісники, в іншій тіснилися перекупники й селяни, які не мали що покласти до рота, але все одно інколи приходили, щоб відірватися від повсякденних злиднів і пропити те, чого їм пізніше так бракуватиме. Шльондри кружляли поміж двома залами залежно від того, де саме відчували більші шанси підчепити клієнта. Я допив пляшку і замовив ще одну. Перехиляючи наступний стаканчик, я зустрів погляд однієї з дівчат. Її довге волосся мало колір стиглих каштанів. На обличчі вона не була красивішою за подруг, груди в неї були менші, але мене зацікавило, як вона рухалася. Як ходила. А оскільки зваблювала вона мене не нахабно, мені це сподобалося. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє був у борделі. Я кивнув дівчині, вона підійшла і сіла за мій столик. Я налив їй стаканчик. Вона пригубила, а не вихилила весь.

-- Ти що за один? – запитала.

Я промовчав, спостерігаючи, як вона цідить житню.

-- Можна мені вина?

Я кивнув головою. Замовив.

-- Від тебе віє страхом, -- кинула дівчина. Як тільки корчмар поставив перед нею глечик червоного вина, вона підсунула до мене свою недопиту горілку.

-- І що, ти боїшся мене?

-- Я ні, але всі ці селяни навколо -- так. Я такі речі відчуваю. Отже, що ти за один?

-- Гість. Клієнт. Нічого більше, -- відповів я. – На горі в мене кімната. А глечик можеш взяти з собою.