Изображение к книге Археологiя. Дитяча енциклопедія

В. В. Хвойка


У Середньому Подніпров’ї протягом Х – ХІІ століття були споруджені системи оборонних фортифікацій – так звані Змієві вали. Після навали ординців, у середині і другій половині XIII століття, городища поступово втрачають своє значення.

Існувало п’ять типів городищ:

– городища – общинні центри,

– городища – князівські (державні) фортеці,

– городища – сторожові фортеці,

– городища – феодальні замки,

– городища – давньоруські міста.

Хронологічно давньоруські городища охоплюють період від Х до кінця ХІІІ – початку XIV століття.

Одна з ранньосередньовічних археологічних культур України – салтівська, або салтівсько-маяцька (VIII–X ст.) – була відкрита в 1900 році в селищі Верхній Салтів Харківської губернії вчителем В. А. Бабенком. Ця культура охоплювала величезну територію в межах сучасної України, в степах Криму, Росії і Болгарії.

У валах більшості досліджених городищ відкрито рештки дерев’яних конструкцій. Це прямокутні зруби, які зміцнювали насип валу. У валах городищ дослідники зустрічають один, два і три ряди зрубів. Ряди зрубів прилягали один до одного по периметру валу городища. Зруби були заповнені грунтом, вийнятим при спорудженні рову, розміщувалися в зовнішньому ряду укріплень, їх позначають літописним терміном «городні». Крім того, на городищах відомі й порожні зруби – кліті. Кліті використовували для оборони і для зберігання різноманітних господарських припасів, а також як житла, що входили в конструкцію валу. Ось чому в клітях іноді трапляються залишки вогнищ, печей, обвугленого зерна злакових культур, сільськогосподарські знаряддя та побутові речі.

На території України зафіксовано також городища з дерево-земляними фортифікаціями стовпової конструкції. Вони складалися зі стіни у вигляді частоколу, присипаного із зовнішнього боку землею. Виявлено також укріплення, що складалися з приміщень-клітей, зміцнених посередині або по кутах стовпами.

Окремі городища, крім дерево-земляних фортифікацій, мали у своїх конструкціях кам’яні кладки і вимостки, а також кладки з сирцевої цегли. Останні зафіксовано безпосередньо перед городнями із зовнішнього боку валу на городищах Білгорода, Переяслава, Василева у Середньому Подніпров’ї. На Середньому Дністрі на місцях деяких давніх городищ відкрито залишки кам’яних стін, які зводили в найбільш уразливих ділянках фортифікацій, з боку Поля (Хотин, Кам’янець-Подільський).

На окремих городищах у валах вдалося простежити в’їзди. Вони були обмежені стінами частоколу (Судова Вишня у Прикарпатті, Заріччя на р. Стугна, Стара Ушиця на Середньому Дністрі). Ці в’їзди мали вигляд коридора довжиною 13–15 і шириною 2,5–3 м. В’їзди закривалися воротами, перед якими могли бути підйомні містки. Зверху над воротами були звичайні оборонні стіни. У великих городищах відомі кам’яні ворота-в’їзди (Золоті ворота в Києві і Володимирі на Клязьмі, ворота Києво-Печерської лаври, Єпископські ворота в Переяславі). Над паралельними стінами таких воріт зводили башту з церквою, яка могла використовуватися під час оборони.

Розміри й загальну площу городища вчені вважають однією з ознак, яка дає змогу говорити про їхнє значення. Встановлено, що більшість городищ мали площу до 1 га. Більші за площею городища, з дитинцем і окольним градом, є, як правило, залишками міст.

Неукріплені селища є найбільш поширеними археологічними пам’ятками Київської Русі. Нині на території України зафіксовано понад 600 селищ. Вони відомі у лісовій і лісостеповій смузі, а також вздовж Дніпра аж до його гирла у степовій зоні. Селища розташовувалися по берегах річок, озер, іноді на вододілах, піщаних дюнах, пагорбах у заплавах. У степовій зоні давньоруські селища зафіксовано вздовж Дніпра.

Житла у селищах розміщувалися рядами. Для Х-XI століття типовими були житла-напівземлянки стовпової або зрубної конструкції площею до 30 м2. У житлах виявлено печі-кам’янки або глинобитні печі. Трапляються також відкриті вогнища, споруджені з глини і каменю. У XII–XIII століттях напівземлянки поступово замінюються наземними житлами. Розміри наземних жител становили від 9 до 36 м2. Печі в житлах глинобитні. На Волині, в Подніпров’ї їх споруджували на материкових останцях, вирізаних під час будівництва жител (Городок, Райки, Ржищів, Григорівка, Дніпровське, Кічкас, Балка Яцева).

Візантійські письменники Vl століття називали слов’ян «склавінами, склавами, антами».

У селищах виявлено залишки господарських споруд наземного й напівземлянкового типів площею 7-12 м2, а також зернові ями. З речового інвентаря при селищах виявлено залізні лемеші, ножиці для стриження овець, наконечники стріл, списи, ості, рибальські гачки, грузила тощо.

Кераміка належить до наймасовіших знахідок. Кухонний посуд представлений горщиками і покришками до них. Для Середнього і Верхнього Подніпров’я Х-ХІ століть характерна так звана кераміка курганного типу. Це горщики зі специфічним манжетоподібним краєм вінця.

Столовий посуд представлений глеками й мисками. Серед керамічної тари побутували амфори київського типу, а також херсонеські. Чимало виявлено глиняних пряселець, але вже у Х – ХІ століттях з району Вручая (нині Овруч) у різні землі Київської Русі надходили рожеві шиферні прясельця, які користувалися значним попитом серед жінок. У XII–XIII століттях набувають поширення скляні браслети.

Давньоруські могильники

На території України досліджено понад 200 курганних і понад 100 грунтових могильників, у яких виявлено і вивчено більш як 5200 поховань.

Курганні могильники характерні для більшості районів лісостепової і поліської смуг давньої Русі. Кількість курганних насипів на могильниках сягає десятків і сотень. Особливістю курганних могильників, розміщених на рівних ділянках, є досить значна щільність насипів, навколо них часто знаходять кільцеві рови. Похованих під курганами, а також у звичайних грунтових могилах клали переважно головами на захід. Основний інвентар, який їх супроводжує, – це перстенеподібні скроневі підвіски, бронзові персні, намистини із зерна, залізні кресала, уламки типового посуду та ін.

У Житомирському курганному могильнику з 500 насипів було досліджено 77. У них виявлено горизонтальні трупопоховання на горизонті. Цікаво, що при трупопохованнях виявлено попіл і дрібні вуглини з вогнищ – явні пережитки обряду трупоспалення. У деяких похованнях знайдено цвяхи і залишки дерев’яних домовин. Супровідний інвентар становлять кільця, намистини, персні, залізні ножі, кресала, рештки дерев’яних відер, молотки, серпи, фрагменти кераміки, прясельця.

Безкурганні грунтові могильники відомі як на території міст, так і в сільській місцевості. На території Південно-Західної Русі (по Дністру і Пруту) в XI–XIII століттях панував безкурганний поховальний обряд. Частина грунтових поховань перекрита кам’яними плитами. Переважна більшість цих поховань не має супровідного інвентаря, але в окремих грунтових могилах трапляються обручки, намистини, персні, підвіски, пряжки, гудзики, кераміка, ножі, кресала, кам’яні точильні бруски тощо.

Окрему групу могильників становлять так звані дружинні поховання. Вони відкриті і досліджені в Ладозі (район Новгорода), у селі Михайлово під Ярославлем (Росія). На території України дружинні могильники досліджено в Києві, Чернігові, Шестовиці, Седневі, Вілгороді, Пліснеську та в інших місцях. Це курганні поховання, які вирізняються розмірами поховальних споруд, дерев’яними конструкціями, а також тим, що центральні чоловічі поховання дружинників супроводжували вбиті раби і рабині та коні. Тут виявлено дорогу зброю, коштовні речі та прикраси, окремі деталі одягу.

До багатих дружинних поховань Київської Русі належить курган Чорна Могила в Чернігові. Його висота становила 11, а довжина по периметру насипу -125 м. Під курганом у дерев’яній зрубній поховальній споруді виявлено останки воїна, підлітка і жінки. Поховальний комплекс супроводжувала велика кількість зброї, побутових речей, жертовних тварин і двох коней зі збруєю. Б.О. Рибаков висловив думку, що в Чорній Могилі було поховано князя, який за життя виконував функції військового і жерця. У цьому зв’язку цікаві знайдені тут дві посудини – ритони, виготовлені з рогів тура, окутих сріблом. На срібній пластині одного з них викарбувано рослинний орнамент, на другому, як вважає Б. О. Рибаков, дано зображення кощія, дівчини та орла (тотем). Кощій стріляє в орла, але стріла завертає у бік кощія. Отже, один із сюжетів давньослов’янської міфології знайшов своє відображення в цьому визначному творі прикладного мистецтва (курган добре датується золотою візантійською монетою 945–959 рр.).