Соцький мовчки кивнув і відсторонився. Вмираючий, побачивши священика, спробував підняти голову й майже нечутно сказав декілька слів. Латники, які стовпилися навколо, не почули ці слова, але отець Григорій почув. Його обличчя зблідло. Він простягнув руку до згортка, який вершник притискав до себе. Той спробував підвестися, але руки його безсило впали вздовж тулуба, і голова відкинулася назад.

— Преставився, — почувся тихий голос отця Григорія. Панотець нахилився над вмерлим і обережно закрив йому очі, потім глянув на маленький мідний хрестик, що висів на грудях загиблого, і стиха промовив:

— Нині одпущаєши раба твого, Владико, по глаголу твоєму з миром. Прийми, Боже, цю душу до себе й відпусти гріхи його.

Люди навколо почали набожно хреститися. Панотець простягнув рукий обережно взяв згорток, який вже не стискала рука вершника. Раптом згорток в його руках зарухався. І почувся якийсь чи то писк, чи тонкий плач. Отець Григорій розгорнув тканину, і натовп навколо здивовано завмер — всі побачили маленьку, замурзану кількамісячну дитину, з очей якої котилися сльози, прокладаючи маленькі доріжки серед степового пилу, що вкривав крихітне обличчя.

Глава 2. Стріла з вовчим іклом

Нічого й казати, що поява таємничого вершника, та ще й з маленьким хлопчиком, викликала серед замкового люду численні пересуди. Люди довго не розходились, похмуро дивилися на небо, уже затягнуте нічною темрявою, хрестилися й розмовляли про лихі часи, зловісним провісником яких міг стати цей дивний випадок.

Панотець розпорядився віднести мертвого в каплицю, а малого поки взяла доглянути дружина замкового скарбничого.

Стурбований соцький наказав посилити варту та подвоїти кількість латників на вежах. Він знову піднявся на стіну й довго дивився на небосхил — на небі, затягнутому хмарами, не було видно ні зірок, ані місяця. Здавалося, темрява щільно оточила замок, готуючись хижо стрибнути на його мури. І дарма протистояли їй вогники смолоскипів, що їх тримали в руках вартові.

Замок, у якому почалася ця неймовірна історія, побудували півсторіччя тому на місці дуже давньої фортеці, відновивши залишки кам’яної вежі. На місці, де колись височіли стіни, насипали високий земляний вал. На цих насипах звели нові стіни з великих дубових зрубів — «городень». Між колод натовкли землі, щоб зберегти споруду від вогню. Самі стіни були щільно змащені товстим шаром глини. Увінчував мур фортеці дерев’яний поміст з бійницями для стрільців, прикритий дахом, званий бланкованням. На кам’яній вежі знаходилася єдина в замку гармата, яку доглядав досвідчений гармаш Марко Копиця. Її бронзове жерло грізно дивилося у степ.

Цю ніч люди спали тривожно, але більше ніщо не порушило спокою замкових мешканців. Соцький довго бродив по стінах, вдивлявся в далину, перевіряв, чи готові стражники до того, щоб відбити несподіваний напад. Але його турбували й інші думки, якими він ні з ким не ділився. Для чогось він попрохав панотця, який виконував при замковій залозі також функції лікаря, витягти з мертвого тіла стрілу та принести всі речі, що мав при собі загиблий вершник.

Вранці у своїй невеличкій коморі соцький розглядав сагайдак, порожні піхви від меча, сідло та вуздечку.

Не треба й казати, що соцький, усе життя якого минуло в цих степах серед войовничого люду, як ніхто інший розбирався у військовому обладнанні. Сагайдак таємничого вершника був звичайний, зшитий із жорсткої шкіри. Хіба на бронзовій блясі, що скріпляла шкіряний ремінь сагайдака, тьмяно зблискував незвичайний візерунок. Такі сагайдаки носили як прості ординці, так і козаки, які частіше покладалися на швидкий і влучний постріл з лука, ніж на довге возюкання з незграбним самопалом. Дерев’яні піхви для меча, скріплені двома мідними пластинами з таким же візерунком, як і на блясі сагайдака, теж нічим особливим не вирізнялися. Ось тільки були вони досить великими. Крім того, мечами в цих краях вже не користувалися степові воїни. Крива шабля, якою можна було не лише рубати, але й розтинати плоть супротивника, витіснила важкі мечі, якими битися могли лише легендарні витязі—велетні.

«Скоріше за все, напали на сердегу якісь степові розбишаки, — подумав Заруба, — але звідки дитина?»

Двері відчинилися, і до світлиці зайшов отець Григорій.

— Доброго ранку, панотче, — привітав його соцький.

— Благослови Боже, пане Зарубо, — панотець перехрестився й підійшов до столу.

— Здається, це і все, що було у вершника, — сказав Заруба, кинувши оком на сагайдак і піхви від меча.

— Так. А ще це, — панотець поклав на стіл довгу темну стрілу. — Ледь витяг, глибоко засіла — додав він.

Соцький взяв у руки те, що, вочевидь, і убило вершника. Стріла відразу зацікавила старого вояку. Була досить незвична — довге древко пофарбоване начорно, оперення з трьох чорних пер кріпилося тонким срібним дротом, а замість сталевого наконечника соцький зі здивуванням побачив вовче ікло.

— Непростий це був чоловік, — замислено промовив соцький.

— І непростий ворог за ним гнався, — додав, немовби повторюючи думку соцького, панотець.

— Ким же цей вершник міг бути? — промовив Заруба.

— Хтозна… — потис плечима панотець. — Здається, якийсь козак, на голові чуприна виголена.

Запала тиша. Соцький почав знову уважно розглядати стрілу, а священик взяв до рук сагайдак. Особливу увагу привернула бронзова бляха. Покрутивши сагайдак і піхви в руках, він знов поклав їх на стіл і про щось замислився.

Соцький підвівся, поправив шаблю при боці:

— Вибачте, панотче, але мені треба йти перевіряти сторожу.

Вже біля дверей він зупинився, немовби згадав щось важливе, обернувся й запитав:

— А що він сказав вам, цей вершник? — панотець знову зблід, трохи ніяково склав руки, помовчав і промовив:

— Він сказав дивні слова.

— Які? — соцький нахилив голову.

Панотець ще трохи помовчав. Здається, він намагався точно пригадати слова вмираючого вершника. Нарешті він сказав, повільно вимовляючи кожне слово:

— Захистить малюка… Оберіг… Серце фортеці…

Наступні декілька днів минули спокійно. Козаки, яких соцький відправив на розвідку, повернулися зі звісткою, що нікого не помітили, і у степу все спокійно. Ще через кілька днів до замку прибув прикордонний староста Богдан Претвич. Соцький докладно розповів йому про те, що сталося. Пан Претвич згадав, що не так давно його люди бачили озброєних вершників, які в бій не вступили і швидко зникли в степу.

Староста наказав дитину охрестити й залишити в замку. Кількамісячному хлопчикові отець Григорій дав ім’я Данило.

Минуло дванадцять років. Серед неспокійного життя на Порубіжжі про вершника, який невідомо звідки привіз малого Данилка, більше не згадували. І здавалося, що ця таємниця так і залишиться нерозгаданою, розвіяною часом, немов степовими вітрами. І навряд чи міг хто здогадатися, що обставини, за яких малий Данько опинився в замку, були лише початком багатьох дивовижних і не менш загадкових подій.

Глава 3. Чалма-бек

Так і зростав Данько в замку, що став для нього рідною оселею. Був він досить розумним та кмітливим, як на свої роки. Хлопчина часто з благоговінням дивився на старовинні книжки отця Григорія. Тому священик почав вчити малого читати й писати. Вивчаючи безкінечні «буки» та «веди», хлопець не забував і про різні звитяжні ігри та витівки-бешкетування зі своїми друзями.

Був Данько звичайною дитиною. Відрізняла його лише якась задумливість. Інколи він довго стояв на замковій стіні та, мов зачарований, споглядав безкінечне море степу, або тікав із замку й довго блукав степовими просторами. На це особливо не зважали, бо хлопець завжди повертався з в’язкою наловленої риби або з підстріленою дичиною.

Зі свого першого, ще дитячого лука Данько навчився влучно стріляти. Сивий Заруба, який досі завідував гарнізоном фортеці, пророкував хлопцю славне майбутнє воїна замкової залоги. І сам Данько мріяв стати досвідченим і сильним латником або козаком та захищати Прикордоння від ворожих нападів.

Малому Данилові фортеця здавалася наймогутнішою спорудою цього світу серед безкраїх просторів Дикого Поля. Щоправда, отець Григорій розповідав хлопцю про далекі міста і країни, у яких устиг побувати, але всі вони були для Данька (хоча він міг слухати ці розповіді безкінечно) казковими й дуже далекими, більш далекими, ніж обрій над степом.

Хлопець любив замок, у якому виріс, любив і своєрідне життя замку. Він часто залазив на вежу, з якої можна було побачити велич простору, що грізно розкинувся навколо; любив дивитися, як стражники ладнають своє військове знаряддя, любив слухати тяжкі кроки й перегукування вартових, брязкіт зброї. Але все-таки найбільше любив він блукати степом навколо замку. Простір за замковими стінами нестримно притягував його до себе.