Тому, вийшовши зі свого готелю (некрасивий скляний паралелепіпед, який до неможливості псував вигляд Тверської вулиці, та й номери гірші, ніж у поганенькому «бед-енд-брекфасті»), Ніколас побіжно глянув на червону стіну Кремля (потім, це потім) і рушив за картою в південно-західному напрямку. Промчав по Моховій вулиці спершу повз старий університет, де навчалися принаймні четверо Фандоріних, потім повз новий, де за Івана Грозного розташовувався Опричний двір. Задерши голову, подивився на кам'яну табакерку дому Пашкова — півтора століття тому тут була 4-та чоловіча гімназія, котру закінчив прадід Петро Ісакович.

Напроти заново відбудованого храму Христа Спасителя (сер Олександер завжди говорив, що ця голова велетня спотворювала образ Москви своєю неспівмірністю і що єдина добра справа нових руських — висадження в повітря цього страхітливого творіння) магістр пригальмував і визнав, що собор йому, мабуть-таки, подобається — за двадцяте століття будинки в місті підросли, й тепер масивний золотий шолом уже не виглядав як сторонній предмет.

Слід сказати, що настрій у Фандоріна був піднесеним, йому сьогодні взагалі все подобалось: і лагідна погода, й голосне дихання Першопрестольної, й навіть похмурі лиця москвичів, які несхвально поглядали на стрімкого ковзаняра.

Серце дзвеніло й тріпотіло від передчуття дива. В кейсі лежала ліва половина дорогоцінного листа, котрій незабаром належало з'єднатися зі своєю відсутньою частиною, здавалося, навіки втраченою. Хоча чому «здавалося»? Її й так було втрачено навіки — на цілих три віки. В Ніколаса було сьогодні подвійне свято: як у історика і як ув останнього в роду Фандоріних.

Чарівний день, воістину чарівний!

Учорашні події згадувались як прикре непорозуміння. Де був морок, насланий на мандрівника злою силою, щоб перевірити, чи несхибний він у своєму намірі досягти поставленої мети.

* * *

Учора дрімучий і ворожий ліс, який оберігав підступи до зачарованого граду, зімкнувся такою неприступною стіною, що лишалося тільки впасти у відчай.

Виявивши, що кейс, сховище всіх цінностей, зганьблено й випотрошено, магістр сяк-так повернув до життя товариша по нещастю, і обидві жертви газової атаки кинулися до купе провідника. Той сидів, пив чай і розглядав у чорному склі відображення свого непривабливого лиця.

Відіпхнувши Ніколаса плечем, містер Калинкінс закричав:

— На нас напали бандити! Це міжнародний тероризм! Мене й оцього британського підданого отруїли нервово-паралітичним газом! Викрадено гроші й речі!

Провідник ліниво повернувся, позіхнув.

— Це запросто, — сказав він, дивлячись на пасажирів без усякого інтересу. — Пошаливают. (Знову це слово, що не перекладається на жодну з відомих Ніколасу мов!) Залізниця за стирене відповідальності не несе. А то з вами, лохами, по миру підеш.

— А де двоє молодиків у спортивних костюмах, з якими вас бачив містер Фендорайн? — запитав сметаноторговець, впиваючись поглядом у дивно холоднокровного служителя. — В якому вони купе?

— Які ще молодики? — ліниво здивувався провідник. — Ні з ким я не розмовляв. Бреше твій містер. — І знову повернувся до свого відображення, поскаржився йому: — Хльобала роззявлять, козли. Пиши потім пояснення. Ідіть до чергового міліціонера. Він у третьому вагоні, ага. І дверці причиніть, дме.

До міліціонера латиш не пішов — сказав, марна річ, так що довелося Ніколасу вирушати до представника закону самому.

Лейтенант, якого Фандорін виявив у купе у провідниці третього вагона, спочатку й справді ніяких заходів уживати не хотів.

— Зрозумійте, за годину й десять хвилин потяг зупиниться у Пскові, — пояснював йому Ніколас. — Там злодії зійдуть, і відшукати вкрадене буде вже неможливо. Треба просто пройти по составу, і я упізнаю цих людей. Я певен, що це вони.

Обтяжлива розмова тривала досить довго, й було видно, що користі від неї не буде. Не мав англієць таких аргументів, через які міліціонер застебнув би ґудзики на мундирі, надів портупею та й вирушив обходити всі тринадцять вагонів замість того, щоб випити по четвертій і закусити.

Виручила довготелесого іноземця провідниця, підтвердивши тим правоту класичної літератури, що приписує російській жінці жалісливе та чуйне серце.

— Та буде тобі, Валь, ну чо' ти, не гноїсь, — сказала нездорово повна й хімічно завита правнучка некрасовських жінок. — Бачиш, біда в чоловіка, сходи. А я тим часом огірочків покришу, редисочку поріжу.

Спортивні молодики виявилися в шостому купе четвертого вагона, сусіднього з Ніколасовим. Їхали вдвох, ляпали по столу заяложеними картами. На столі стояли пивні пляшки.

— Це той самий костюм, — показав Ніколас лейтенантові на синій рукав із білою смугою. — Я переконаний.

— Документики пред'явимо, — суворо наказав міліціонер. — І речі теж. Маю заяву від іноземного громадянина.

Той, що старший, розвів руками:

— Які речі, командир? Ми з Серьогою в Неворотинській сіли, у Пскові виходимо. Ось, диви — два лящі в кишені, сигарети.

Слід оддати лейтенанту Валі належне: явно порушуючи права особистості та посадові інструкції, він обшукав купе, й навіть самих молодиків, але, крім двох в'ялених рибин, пачки «LМ», насіння та дріб'язку, нічого не виявив.

— Ну що? — запитав Валя в коридорі. — Далі підемо чи як?

— Я знаю! — вигукнув Ніколас. — Вони у змові з провідником із мого вагона! І речі напевно теж у нього! А в Пскові він їм передасть украдене, й вони вийдуть.

— Ні, — відрізав міліціонер. — Провідника шмонати не буду, собі дорожче. — І, поміркувавши, додав: — Без ордера не положено. Ви ось що, містере. Пишіть заяву, а потім у третій мені піднесете. Бувайте.

І Ніколас лишився сам, киплячи від безсилої люті.

Час, час добігав кінця! До зупинки у Пскові лишалося не більше чверті години. Можна було, звичайно, зайняти пост у тамбурі й спробувати застукати підлого провідника на гарячому — коли той передаватиме здобич спільникам. Але що, коли в них придумано інакше? Скажімо, тицьне через відчинене вікно комусь, хто заздалегідь чекає на пероні, а Ніколас так і буде стовбичити в тамбурі.

«Міркуй, міркуй, — наказав собі магістр. — Упустиш лист Корнеліуса, більше його не побачиш. І ніколи собі цього не простиш».

Подумав хвилин п'ять, і з'явилась ідея.

Іще стільки ж пішло на гортання фольклорного записника та заучування деяких аргоїзмів з розділу «Маргінальна лексика».

Коли у вікні зачастили жовті вогні, даючи зрозуміти, що потяг перетнув межу чималенького міста, Фандорін без стуку відчинив двері службового купе, увійшов і нахилився над сидячим провідником.

— Ну що, містере, відшукав барахольце? Та ти пошукай ліпше. Може, сам куди запхав та забув? Із цього діла буває. — Нахаба клацнув себе по горлянці й спокійно посміхнувся, здається, цілком певний у своїй безкарності. — Вийдіть-но, громадянине. До станції під'їжджаємо. Гоу, гоу, шнель!

Ніколас поклав неприємному чоловікові руку на плече, міцно стиснув пальці й вимовив співучим голосом:

— Борзеешь, вша поднарная? У папы крысячишь? Ну, смотри, тебе жить. [ «Борзеть» = втрачати відчуття міри, зариватися; «вша поднарная» (образл.) = нижча ієрархія тюремних ув'язнених; «папа» = шанована людина, злодій у законі; «тебе жить» (погрозл.) = тобі не жити.]

Справлений ефект був певною мірою схожим із реакцією містера Калинкінса на виконання англійцем пісні про Батьківщину, тільки, мабуть, разів у двадцять сильнішим. Ніколас ніколи не бачив, щоб людина миттєво робилася білою як крейда, — він завжди вважав, що цей вираз належить до галузі метафористики, одначе ж провідник і справді раптом зробився зовсім білим, навіть губи набрали світло-сірого відтінку, а очі заморгали часто-часто.

— Братан, братан… — заплямкав він губами та спробував підвестися, але Фандорін стиснув пальці ще сильніше. — Я ж не знав… В натурі не знав… Я думав, лох заморський. Братан!

Тут згадалася ще парочка доречних термінів із записника, які Ніколас успішно і вжив:

— Сыскан тебе братан, сучара. [ «Сыскан» = співробітник карного розшуку, ширше — міліціонер; «сучара» (презирл.) = злодій, що підтримує контакти з міліцією.]

Зараз важливим було не сфальшивити, не помилитись у вживанні слів, тому Ніколас нічого більше не говорив — просто простягнув до носа лиходія розкриту долоню (другу руку, як і до того, тримав у нього на плечі).

— Ну?

— Щас, щас, — заметушився провідник і поліз кудись під матрац. — Все цілісіньке, у найліпшому вигляді…

Оддав, оддав усе, вкрадене із кейса: і документи, й портмоне, й ноутбук, і, найголовніше, безцінний конверт. Заразом повернув і вміст гаманця містера Калинкінса.