— Наркотики? — задушевно спитав митник. — Героїнчик там, кокаїнчик?

— Які наркотики! — скрикнув бідолашний Калинкінс. — Я бізнесмен! У мене контракт із «Сирковбасімпексом»!

— А особистий огляд? — сказав на це чоловік у чорно-зеленій формі, обернувся до Ніколаса, довірливо повідомив: — У нас тут минулого тижня теж був один «бізнесмен». Пакетик з дурманом в очко сховав. Нічого, відшукали й там.

Латиш нервово глитнув, тицьнув митнику під столом щось шелестке.

— Ну, контракт так контракт, — зітхнув чиновник і — Фандоріну: — А ви у нас звідки будете?

І знову британський паспорт викликав куди менше інтересу, ніж латвійський.

— Gute Reise, — чомусь німецькою сказав митник, підводячись.

Огляд завершився.

Потяг заскреготів гальмами, вагон хитнувся і спинивсь. За вікном виднілася скупо освітлена платформа та станційна будівля в стилі удаваний ампір з вивіскою


НЕВОРОТИНСКАЯ

Моск. — Балт. ж. д.


Ось вона, російська земля!

Перше знайомство з представниками російської держави справило на магістра історії таке приголомшливе враження, що виникла нагальна потреба терміново перекусити.

Справа в тім, що Ніколас Фандорін спиртного не вживав зовсім, а їв дуже помірно, та й то лише фізіологічно коректні страви, тому знайомий більшості людей позив хильнути чарчину, щоб заспокоїтися, в нього зазвичай трансформувався в бажання з'їсти що-небудь позапланове й неправильне.

Пам'ятаючи попередження попутника про вагон-ресторан, Ніколас вирішив купити що-небудь у станційному буфеті — добре, що в розкладі значилося: потяг стоїть у Неворотинській цілих п'ятнадцять хвилин (очевидно, щоб висадити прикордонників, митників і затриманих порушників). Про всяк випадок портмоне з грошима, документами та кредитними картками Фандорін залишив у кейсі, а з собою взяв тільки декілька тисячорубльових папірців, передбачливо обміняних на ризькому вокзалі.

Провідник, який сидів на приступці, відсторонився, даючи пасажиру спуститись, і голосно позіхнув. Під цей неромантичний звук нащадок восьми поколінь російських Фандоріних ступив на рідну, вкриту асфальтом землю.

Подивився ліворуч, подивився праворуч.

Зліва висів вицвілий довгий транспарант із зображенням вусатого радянського солдата в пілотці та білими літерами:


50 ЛЕТ ВЕЛИКОЙ ПОБЕДЫ

МЫ ПРОШЛИ С ТОБОЙ ПОЛСВЕТА,

ЕСЛИ НАДО — ПОВТОРИМ!


Праворуч стояв невеликий гіпсовий Ленін у кашкеті з простягненою рукою. Ніколас здивувався, бо в газетах писали, що всі культові пам'ятники тоталітаризму давно знесено. Очевидно, тут так званий «червоний пояс», вирішив магістр і ввійшов до станційної зали.

Там пахло, як у давно забитому туалеті, а на лавах лежали і спали брудні, обірвані люди — треба гадати, сучасні клошари, котрих називають бомжами. Розглядати цих мальовничих челкашів Ніколас посоромився й пошвидше пройшов до скляної буфетної стойки.

Од нервового збудження тягло на щось особливо крамольне: хот-дог чи навіть гамбургер. Одначе на тарілках лежали тільки нерівні шматки білого хліба з жирною чорною ковбасою, закрученими догори скибками сиру й маленькими рибчинами, що позсихалися. Вигляд цих сандвічів примусив Фандоріна здригнутися. Він пошукав поглядом по прилавку і зрештою попрохав утомлену мутнооку продавщицю, що розглядала мух на стойці:

— Мені йогурт, будь ласка. З фруктами. Ні, краще два.

Буфетниця, не підводячи очей, кинула на прилавок дві ванночки «туті-фруті» (зазвичай Ніколас купував «данон» — обезжирений, без смакових додатків, але безумствувати так безумствувати), взяла дві тисячорублівки і замість здачі виклала три льодяники у бляклих папірцях.

— Але дозвольте, термін придатності цього продукту минув іще місяць тому, — сказав Фандорін, вивчивши маркування. — Цей йогурт їсти не можна.

Тут продавщиця нарешті поглянула на вередливого покупця і з ненавистю процідила:

— Ух, як же ви всі мене дістали. Валяй звідси, дядя Стьопа! Без тебе тоскно.

І так вона це щиро, переконливо сказала, що Ніколас забрав прострочений йогурт і розгублено попрямував до виходу.

Біля дверей хтось ухопив його за рукав.

— Ей, містер, вонна фак?

Фандорін вирішив, що йому почулося — навряд чи цей непривабливий бородатий суб'єкт, схожий на дідька із казки, міг усерйоз пропонувати йому свої сексуальні послуги.

— Тен бакс. Онлі тен бакс! До некст стейшн, — незнайомець показав на потяг, а потім кудись убік: — Тен бакс!

Виявляється, збоку, біля стіни, стояла дівчинка — руденька, веснянкувата, на вигляд ніяк не старша років тринадцяти. Вона байдуже поглянула на іноземця, покліпала очима з густо нафарбованими віями й видула з неприродно червоних губів бульку бабл-ґаму.

— Господи, та вона ж зовсім дитина! — вигукнув приголомшений Ніколас. — Скільки тобі років, дівчинко? Ти ходиш до школи? Як ти можеш? За десять доларів! Це жахливо!

Дівчинка шморгнула носом і дзвінко ляснула жувальною гумою, а сутенер штовхнув магістра у плече і сказав по-російськи:

— Дай больше, если ты такой добрый.

Фандорін кинувся геть із цього вертепу.

— Фак ю, містер! — крикнув услід бородатий.

О жах, потяг уже рушив, хоча належні п'ятнадцять хвилин іще не минули! Охоплений панічним страхом від самої лише думки про те, що може лишитися в цій кошмарній Неворотинській, Ніколас жбурнув йогурти в урну і щодуху кинувся наздоганяти вагон.

Ледве встиг скочити на приступку. Провідник у тамбурі курив із двома рослими молодиками в синьо-білих спортивних костюмах. Побіжно озирнувся на захеканого англійця, ніяких почуттів із приводу його благополучного повернення не висловив.

«Ні в які Кромешники не поїду, — думав Ніколас, крокуючи по коридору, — зісканую другу половинку заповіту, покопаюся у стовпцях Іноземного та Рейтарського приказів і назад, у Лондон. Три дні. Максимум — п'ять. Режим у Москві буде таким: готель — архів — готель».


* * *

Ні, історична Батьківщина Фандоріну зовсім не сподобалася. Цікаво, як вона може подобатися співакові Шевчуку?

Найгіршим було те, що в душі магістра заворушилося недобре передчуття, що підказувало: віднині й ту, колишню Росію він уже не зможе любити так самовіддано, як до цього. Ох, батьку, батьку, наймудріший із людей…

Торговець сметаною замкнувся в купе і впустив попутника не зразу, а коли все-таки відчинив, то демонстративно затулився глянсовим латвійським журналом.

Щоразу, коли Ніколас опинявся у скрутному становищі чи особливо кепському душевному стані, він складав лімерик. Деяке напруження думки, необхідне для цього тонкого заняття, в поєднанні з комічною безглуздістю результату сприяли релаксації та відновленню позитивного погляду на світ. Випробуваний спосіб допоміг і зараз — після екзерсису у віршописанні настрій і справді трохи поліпшився.

Тут хтось делікатно постукав у двері. Фандорін підвівся відсунути заскочку, а містер Калинкінс відклав журнал і нервово сказав російською:

— Через цепочку! Только через цепочку!

В утвореній щілині було зовсім темно, хоча ще декілька хвилин тому в коридорі горіло світло. Просто до лиця Ніколаса простяглася рука в чомусь синьому, з білою смужкою вздовж рукава, і в ніс ударив лоскітливий, смердючий струмінь.

Фандорін хотів було обуритися такому кричущому неподобству, але не зміг, тому що його раптом перестали тримати ноги.

Магістр історії осів на підлогу, припав скронею до одвірка, відчувши жорсткість металевого ребра, і втратив контакт із реальністю.

Реальність повернулася до задурманеного англійця теж через скроню, котра так нила й пульсувала, що Ніколас мимоволі вимушений був спершу похитати освинцевілою головою, а потім розплющити очі.

Іще хвилин п'ять пішло на те, щоб відновити перервану низку подій і усвідомити значення того, що сталося.

Містер Калинкінс лежав на своєму місці, закотивши білкуваті очі. З рота в нього стікала нитка слини, на грудях лежав випотрошений гаманець.

Ніколас опустився на коліна біля попутника, помацав шийну артерію — дякувати Богу, живий.

Ногою зачепився за щось тверде. Кейс! Його власний «самсонайт», що винувато роззявився на господаря.

Всередині порожньо. Ні ноутбука, ні телефону, ні портмоне, ні — що найжахливіше — конверта, де лежала трьохсотлітня фамільна реліквія. Жах, жах!


ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним після відбуття зі станції Неворотинської ввечері 13 червня, на початку одинадцятої:


Один божевільний магістр
До рішень поспішних мав хист.
В край осик і беріз
Його дідько заніс
Й мовив дурневі так: «Фак ю, містер».

Розділ другий


Корнеліусу всміхається Фортуна. Скарби шкіряної сумки. Знайомство з московитами. Село Неворотинське. Добра прикмета. Несправжній Едем.