Перед зустріччю з вітчизною Ніколас пройшов курс автотренінгу, покликаний похитнути спадкове упередження.

Припустімо, Росія — країна не надто симпатична, говорив собі магістр. Політично сумнівна, цивілізаційно відстала, до того ж непевних моральних устоїв. Але це все поняття відносні. Хто сказав, що Росію потрібно порівнювати із благополучною Англією, котра перейшла до пристойного життя на сто чи двісті років раніше? А чому не з Північною Кореєю чи Республікою Чад?

До того ж і до англійців у Фандоріна претензій вистачало. Нація армадилів якихось, кожне само по собі, тягне на себе свій панцер — не достукаєшся. Та й стукати ніхто не буде, бо це вважатиметься вторгненням у приватність. А хвалена британська дотепність! Господи, жодного слова у простоті, все з кривлянням, усе з самоіронією. Хіба можна поговорити з англійцем на яку-небудь «російську» тему, як-от: добро і зло, безсмертя чи сенс буття? Неможливо. Тобто, звичайно, можливо, але ліпше не варто.

І ще жевріла надія на позараціональне, інтуїтивне — на російську кров, слов'янську душу і голос пращурів. Раптом, коли за вікнами вагона потягнуться скромні березові гайочки та осикові переліски, а на станції з перону долинуть голоси жінок, які продають смородину та насіння (чи що в них там тепер продають на перонах?), серце стисне від глибинного, потаємного впізнавання і Ніколас побачить оту, колишню Росію, котра, виявляється, нікуди не ділась, а просто постаріла — ні, не постаріла, а подорослішала — на сто років. Страшенно хотілося, щоб саме так усе й вийшло.


* * *

Ось про що думав магістр історії Н. Фандорін під перестук коліс фірмового потягу «Іван Грозний», які домотували останні кілометри до латвійсько-російського кордону. Жаль, майже зовсім стемніло, і пейзаж за вікном зливався в синьо-сіру масу, що її оживляли поодинокі вогники, та ще містер Калинкінс дуже ж таки відволікав своєю далекою від досконалості англійською.

Спершу, коли він скаржився на труднощі з проникненням латвійських молочних продуктів на європейський ринок, було ще терпимо. Фандорін хотів було дати комерсантові добру пораду: забути про європейський ринок, куди латвійську фірму все одно нізащо не пустять — своїх корів дівати нікуди, а замість цього ліпше дружити з росіянами та радіти, що під боком є такий гігантський ринок збуту сметани. Хотів дати пораду, та вчасно утримався. Була в Ніколаса шкідлива невиліковна звичка — сунутися до людей із непроханими порадами, що в Англії вважається непристойним і навіть узагалі неймовірним. За тридцять з гаком років життя на Британських островах Фандорін стільки разів прикушував язика, вже готового найбезсоромніше вдертися в чужу privacy, що навіть дивно, як сей підступний інструмент не було відкушено до решти.

До того ж порада навряд чи припала б до смаку балтійцеві, бо від нарікань на жорстокосердість європейців містер Калинкінс перейшов на викриття росіян, гіршими від яких, на його погляд, були тільки скнарі естонці. Ніколас і сам був не вельми схвальної думки про нових руських, але чути власні судження з уст іноземця було гидко. (Здається, й Пушкін писав щось подібне?)

— Нам з вами не пощастило, — бубонів експортер сметани. — Не вистачило квитків на наш фірмовий потяг «Карліс Ульманіс». Там усе по-іншому — чисто, культурно, свіжі молочні продукти в ресторані. А це якийсь Гулаг на колесах. Ви знаєте, що таке «Гулаг»? Провідники дають холодний чай, у ресторані тхне тухлою капустою, а після кордону, от побачите, по вагонах почнуть вештатися повії.

— Я уявляв собі Гулаг дещо інакше, — не втримавшись, уколов Фандорін, але попутник іронії не зрозумів.

— Це ще півбіди! — притишив він голос. — Після паспортного контролю й митниці ми з вами зачинимо двері на ключ і ланцюжок, тому що… пошаливают. — Містер Калинкінс вимовив це слово по-російськи (вийшло: because they there… poshalivayut), поклацав пальцями й переклав це специфічне дієслово як «hold up»[2]. — Справжні бандити. Вриваються до купе й відбирають гроші. А поїзна поліція та провідники з ними заодно — підказують, де пасажири при гаманцях. От і позаминулого місяця один мій знайомий…

Ніколасу набридло слухати цю русофобську балаканину, й він скоїв страшенно нечемний вчинок — начепив навушники й увімкнув плеєр, касету в якому було встановлено на психотерапевтичну пісню, що закликала полюбити Росію чорненькою. Фандорін так заздалегідь і спланував: перетнути кордон під хрипкий голос співака Юрія Шевчука.

Здається, подіяло.

«Родина, еду я на Родину!» — залунало в навушниках, «Іван Грозний» зменшив швидкість, готуючись гальмувати біля першої російської станції, й Ніколас захитався в такт заводному приспіву. В серці й справді щось таке ворухнулось, у носі защипало, на очах — от тобі й на! — виступили сльози.


Родина! Еду я на Родину!
Пусть кричат: «Уродина!»
А она нам нравится!
Хоть и не красавица!
К сволочи доверчива! –

не витримавши, підспівав Ніколас гучному співаку й похопився. Він знав, що співати вголос йому категорично протипоказано: як у чеховського героя, голос у нього сильний, але гидкий, і до того ж зовсім відсутній музичний слух.

Фандорін повернувся від вікна й винувато подивився скоса на латиша. Той поглядав на англійця з жахом, ніби побачив перед собою Медузу Горгону. Співак із Ніколаса, звичайно, був кепський; але ж не настільки? «Ага, — згадав магістр, — Калинкінс же не знає, що я володію російською».

Одначе порозумітися не вдалося, бо саме цієї миті двері з брязкотом від'їхали, і до купе, гупаючи чобітьми, ввалилися двоє військових у зелених кашкетах: офіцер і солдат.

Офіцер був неправдоподібно червонолиций і, як здалося магістрові, не зовсім тверезий — в усякому разі, від нього тхнуло якимось міцним, але, очевидно, недорогим спиртним напоєм; до того ж він час від часу гикав.

Це прикордонна варта, зрозумів Фандорін.

Головний страж став перед британцем, простяг йому витягнуту лопаткою долоню і сказав:

— Гик.

Ніколас збентежився, зрозумівши, що зовсім не уявляє собі, як проходить у Росії звичайний ритуал перевірки паспортів. Невже його заведено починати з ручкання? Це незвично і, певно, не вельми гігієнічно, якщо врахувати, скільки пасажирських долонь мусить потиснути офіцер, але зате дуже по-російськи.

Фандорін квапливо підвівся, широко всміхнувся й міцно потис прикордонникові руку. Той вражено втупився в божевільного іноземця знизу вгору й півголосом пробурмотів, звертаючись до підлеглого:

— От виродок. Диви, Саприка, ще не такого набачишся.

Потім висмикнув пальці, витер долоню об штани й гаркнув:

— Паспорт давай, чорт неруський! Паспорт, андерстенд? — І знову солдату: — З нього не паспорт, а довідку з дурдому брати.

Хирлявий, блідий Саприка невпевнено хихикнув.

До червоної книжечки з національною британською фауною — левом та єдинорогом — дивний прикордонник поставився без будь-якого інтересу. Тицьнув помічникові зі словами:

— Шльопни. Гик.

Солдатик ставив на відкритій сторіночці штемпель, а офіцер тим часом уже заходився біля містера Калинкінса.

— Ага, — зловісно сказав протягом червонолиций. — Братня Латвія. — Морщачись, погортав сторіночки, одну для чогось продивився на світло. — А візка-то кирдик, змазана, — з явним задоволенням зазначив він. — Із такою тільки до Африки їздити. І дати до пуття не розбереш.

— Мені таку у вашому консульстві поставили! — захвилювався комерсант. — Не я ж штамп ставив! Пане старший лейтенант, це причіпки!

Старший лейтенант примружився:

— Причіпки, кажеш? А як ваші погранці наших громадян мурижать? Я щас зсаджу тебе до з'ясування, отоді будуть причіпки.

Містер Калинкінс ізблід і тремтливим голосом попросив:

— Не треба. Будь ласка.

Потримавши паузу, прикордонник кивнув:

— Ось так. Я вас навчу Росію поважать… Гик! Гаразд, шльопни йому, Саприка. — І велично вийшов у коридор, зачепивши плечем двері.

Солдатик заніс штемпель над паспортом, глянув скоса на калинкінську пачку «вінстона», що лежала на столику, й тихенько попросив:

— Сигареткою не пригостите?

Латиш, шипляче вилаявшись по-своєму, підштовхнув до простягнутої руки всю пачку.

Фандорін спостерігав за цією сценою в цілковитому заціпенінні, та потрясіння ще тільки розпочиналися.

Не минуло й хвилини, як двері знову од'їхали вбік (стукати тут, очевидно, не заведено), й до купе ввійшов чиновник митниці. На шиї в нього висіла кулькова ручка на шворці. Окинувши жвавим поглядом обох пасажирів, одразу підсів до громадянина Латвії.