Крім можливості використання хімічного та атомного палива, теоретично розглядались інші джерела великих швидкостей. Наприклад в «іонних» ракетах, як передбачається, робоча речовина може іонізуватися, тобто втрачати електрони і набувати електричного заряду під впливом, наприклад, радіоактивного випромінювання. Потім заряджені частки поступають в прискорювач, з'єднаний з електростатичним генератором, і внаслідок цього речовина розганяється до великих швидкостей, утворюючи робочий струмінь ракети.

Однак цей та інші проекти також дуже далекі від проведення їх в життя.

Дуже багато проблем чекають перших мандрівників у космічний простір.

У романі «Аргонавти Всесвіту» детально освітлені такі проблеми, як питання керування міжпланетним кораблем і умови польоту в космічному просторі. Вирішення цих проблем обгрунтовано автором на. підставі деяких нових результатів вивчення особливостей Сонячної системи і природи інших планет, що досягнуті в останні роки. Глибоко розроблена в науці теорія руху великих планет, що становлять собою систему тіл, які обертаються в одній площині, в напрямі проти годинникової стрілки, якщо дивитися з півночі. На десятиліття і століття вперед і назад можуть бути точно визначені положення планет, їх взаємовплив та вплив планет на інші тіла Сонячної системи. Це дозволяє розв'язати будь-яке завдання по обчисленню руху космічного корабля в просторі.

Відкриття останніх років з'ясували важливу роль в Сонячній системі так званих «малих тіл». До малих тіл Сонячної системи належать астероїди або малі планети, комети, космічне каміння — метеорити і космічний пил — метеори. Кількість астероїдів, що мають розміри не менше 1–1,5 кілометра, в доступній нам області Сонячної системи, очевидно, не переважає 100 тисяч. Вони рухаються переважно в просторі між орбітами Юпітера і Марса, але багато які з них рухаються по дуже маленьких орбітах в області планет Меркурія, Венери і Землі. Астероїди менших розмірів уже майже недоступні спостереженню сучасними телескопами, проте можна думати, що їх число значно більше і що існує поступовий перехід між астероїдами — космічними глибами і багатьма значно дрібнішими каменями — метеоритами. Наші астрономи називають метеорити маленькими астероїдами або астероїди — гігантськими метеоритами.

За метеоритами йде космічний (метеорний) пил, що заповнює простір Сонячної системи. Поряд з «спорадичними» метеорами відомі досить багаточисленні потоки часток, що рухаються в певних напрямах.

Нові методи точних фотографічних спостережень і так званих радіолокаційних спостережень за метеорами привели в останній час до чудового відкриття: виявилось, що більшість метеорів рухається по еліптичних орбітах, порівняно мало похилених до площин руху планет. Вони рухаються переважно в тому напрямі, що й планети або астероїди, тобто вони мають також прямі рухи. Між астероїдами, метеоритами і метеорними тілами виявився тісний, очевидно, генетичний зв'язок.

Найбільш значні відкриття останнього часу були зв'язані з кометами. Було доведено, що комети, власне, тільки тим відрізняються від метеоритів, що поряд з уламками твердих порід в них є домішки льоду, але це не просто замерзла вода, а заморожені речовини, що мають в собі метано-аміакові сполуки. Лід в кометах, при їх наближенні до Сонця, бурхливо випаровується — гази утворюють туманну голову і хвіст комети. Кометам немає звідки поповнювати запаси речовини, що випаровується; лід свідчить про порівняно недавнє їх виникнення.

У межах Сонячної системи, що сягає на сотню тисяч астрономічних одиниць, рухаються, як встановили радянські вчені, тисячі мільярдів комет. Всі вони належать до Сонячної системи, тому що в цій системі вони утворились. Серед них відіграють визначну роль так звані короткоперіодичні комети. Їхні орбіти нагадують орбіти астероїдів. Короткоперіодичні комети мають дуже малий вік, який часто не переважає 100 років. Все це приводить до висновку, що вони утворились недавно і утворюються й тепер від грандіозних вулканічних вибухів на багатьох планетах.

Найбільше комет утворюють Сатурн із своїми супутниками, супутники Юпітера, очевидно Марс і безперечно Венера. На ці планети вказують особливості багатьох комет і метеорні потоки, що зв'язані з кометами. Так, через вивчення комет і метеорів наука підійшла до вияснення фізичних особливостей планет і процесів, що на них відбуваються.

Безперечно, що, наприклад, супутники Юпітера вкриті метано-аміаковим льодом, замерзлою атмосферою. Виясняються особливості інших великих планет. Дійсно, ще два-три роки тому про планету Венеру, як відмічала Галя Рижко в своєму щоденнику, в романі В. Владка, були зовсім протилежні твердження. Однак за цей час спостереження професора М. А. Козирєва, добуті при допомозі великого рефлектора Кримської астрономічної обсерваторії, довели присутність азоту і кисню в атмосфері планети. М. А. Козирєв спостерігав інтенсивні полярні сяйва в нічній атмосфері Венери, що давали такі ж самі лінії в спектрі, як і полярні сяйва на Землі. Точне фотометричне вивчення Венери показало, що в її атмосфері суспендовано багато пилу і, як можна думати, зольних часток, що викидаються на велику висоту при вибухах вулканів.

Недавно під час спеціального фотографування Венери було виявлено існування на поверхні планети хмарних поясів, що нагадують екваторіальні смуги на Юпітері, Сатурні та інших планетах. Це приводить до висновку, що Венера досить швидко обертається довкола своєї осі, як і передбачає В. Владно в своєму романі. Існування великої кількості космічного пилу в Сонячній системі прямо говорить про те, що ця кількість весь час поповнюється. А це можливо лише за рахунок викидання зольних часток в результаті вибухів вулканів на поверхні планет.

Враховуючи всі ці дані, можна уявити сучасні умови на планеті Венері так: могутній багатошаровий хмарний покров віддзеркалює значну кількість сонячної енергії, що падає на планету. В полярних областях планети мусить бути дуже низька температура і умови — відповідні умовам льодовикових областей на Землі під час останніх обледенінь. А в екваторіальних областях, чи у великих районах вулканічної активності, в області гарячих лавових морів відбувається інтенсивне випаровування, і волога внаслідок атмосферної циркуляції переноситься в холодні області, де випадає у вигляді снігу чи льоду, і таким чином підтримує обледеніння поверхні. Цілком ймовірно, що зараз на Венері існують умови, подібні до тих, які переживала Земля, скажімо, 100 тисяч років тому в періоди останніх обледенінь. Уявлення про теплі тропічні умови на всій поверхні цієї планети, яке ще недавно було широко розповсюджене, не підтверджується в світлі нових відкриттів.

Останнє питання, якого необхідно торкнутись — це питання про космічні промені, про таємниче космічне випромінювання, з яким неодноразово стикалися пасажири корабля «Венера-1». Космічні промені — це ядра звичайних відомих нам атомів — протони (ядра атома водню), нейтрони і електрони — тобто продукт руйнування! атомів, що мають одну властивість, яка відрізняє їх від звичайного стану речовини, а саме — надзвичайно велику швидкість руху. Швидкість руху цих космічних часток досягає десятків і навіть сотень тисяч кілометрів за секунду. Безперечно, що такі швидкості виникають в результаті грандіозних космічних катастроф і, як доводять деякі радянські вчені, збільшуються внаслідок розгону цих часток в міжзоряних магнітних полях.

Інші радянські фізики й астрономи обговорювали можливості виникнення високошвидкісних часток (космічних променів) і на Сонці, де часто спостерігаються грандіозні спалахи, що викидають речовину з великою швидкістю; давно відомо також, що в області сонячних плям утворюються потужні магнітні поля. Давно вже було встановлено, що Сонце викидає з своєї поверхні речовину у вигляді потоків часток або, як їх почали називати, корпускулярних потоків, вплив яких на Землю проявляється у виникненні магнітних бур та інших явищ

23 лютого 1956 року відбулись події, які сприяли розв'язанню суперечок вчених про походження космічних променів. У цей день ранком по всій Землі спостерігалось надзвичайне посилення інтенсивності космічної радіації. Таке швидке зростання кількості і енергії космічних часток можна було пояснити тільки тим, що вони були викинуті з Сонця. Дійсно, водночас з підвищенням космічної радіації було відмічено послаблення радіозв'язку, явища в магнітному полі Землі, які свідчили про те, що причиною цього міг бути тільки спалах — вибух на Сонці. І раніше, в 1942, 1946, 1949 роках, спостерігались подібні, правда менш інтенсивні, спалахи космічної радіації. Однак залишався сумнів в тому, що Сонце може бути джерелом таких могутніх потоків космічних часток. Тепер цей сумнів відпадає. Лютневий спалах у 1956 році свідчить про те, що на Сонці відбуваються особливі фізичні процеси, в мільйони разів по своїй могутності сильніші вибуху атомної бомби.