Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тільки одна ніч відділяє її від вирішальної події? Як зупинити, заспокоїти думки, які весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мінливий фіолетовий присмерк глибокого міжгір’я, — невже ж і справді сьогодні вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає річка, — тоді післязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рідну Землю… Батьківщина, мама, друзі — як хороше! І звичайно ж таки, Галя не помітила, як охопив її глибокий рівний сон. Дівчині здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очі, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:

— Аргонавти Всесвіту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснідати — і до діла. Галю, не ховатися під ковдру! Підйом!

Сніданок Галя їла мовчки і тільки за обов’язком: ну яка, справді, може бути їжа, коли ось зараз вирішуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в ілюмінатор, на звичні вже гострі скелі, стрункі цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папороті. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цікавістю вона дивилася в ілюмінатор тоді, першого дня їх перебування на Венері. Яким тоді все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цікавим. А зараз — хоча б уже мерщій додому, назад, на Землю… додому!

Нарешті, Микола Петрович скомандував:

— По гамаках, друзі! Будемо починати. І прошу прив’язатися так само міцно, як перед справжнім стартом. Надходять серйозні і небезпечні хвилини.

Він спинився на мить і потім додав так м’яко і лагідно, як міг говорити тільки він, турботливий старший друг і товариш:

— Зараз — геть усі побоювання. Ми віримо, твердо віримо, що все буде гаразд. Інакше не може бути!

Уважний погляд Миколи Петровича перевірив, чи все готове в центральній каюті, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Він іще раз подивився на товаришів, які опускали гамаки, задоволено кивнув головою і вийшов до навігаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, підбігла ще до ілюмінатора і на хвилинку притиснулася до нього. Ні, не червонолисті пальми, не цикадеї та папороть хотілося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небі над краєм міжгір’я, між двома застиглими, наче вартові, кипарисами, так само, як і раніше, гордовито майорів червоний прапор Радянської Батьківщини, червоний прапор з золотим серпом і молотом!

Пролунав легкий шум. Автоматичний механізм засував металічними заслінками водночас усі ілюмінатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа світився в центрі стелі перед очима принишклих мандрівників.

Скелі, що ясно вирізнялися на ньому, наче самі повільно пересувалися, відпливали вбік. Микола Петрович у навігаторській рубці регулював перископ, повертав його в потрібному напрямі. І от картина на екрані нарешті завмерла. Галя впізнала ці могутні, величезні скелі. То була верхня частина міжгір’я, природна кам’яна гребля, що замикала його. Звідси мусила ринути вода.

— Увага! Включаю струм! — пролунав у каюті гучний суворий голос Риндіна.

Різко задзеленчав сигнальний дзвінок. Починається! Вибух!

Проте тривожна тиша не порушувалася нічим. Ані найменшого звуку, ніякого руху… Очі мандрівників не відривалися від екрана. Галя мимоволі рахувала про себе:

— Раз… два… три…

Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в усі боки, закриваючи небо. І майже одразу серед скель, що розвалювалися, блиснула вода. Ще мить — і скель уже не було. Замість них виникла вертикальна світло-сіра водяна стіна, від одного схилу міжгір’я до другого.

Ця стіна спочатку ніби завмерла нерухомо — і потім цілою своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовірно швидко, не зменшуючись у висоті. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало від тривожного чекання.

Ось верхня частина водяної стіни, яка досягала у висоту не менш двадцяти-двадцяти п’яти метрів, наче обвалилася кип’ячим бурхливим водоспадом. Проте не встигла ще ця хвиля водоспаду впасти і до половини стіни, як ціла маса води з новою силою ринула вперед, обвалюючися на скелі і зриваючи їх з місця. Здавалося, зараз вона всією своєю вагою перекинеться на корабель.

— Ох! — не стримала вигуку Галя.

Потужний удар струсонув астроплан. І зразу-таки на екрані все зникло, згасло в сірому тумані. Корабель здригнувся, захитався. Його кормова частина трохи піднялася — і знову впала назад. Новий удар!

Астроплан тремтів і сіпався. Гумові троси, на яких висіли гамаки, грубезні амортизатори розтягувалися і знову скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі нерівні криві. З буфета в стіні випала і покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи і опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелі.

— Та невже ж не виштовхне його? — прошепотіла Галя.

Пролунав глухий, неприємний скрегіт. Астроплан повільно зсунувся вперед. Він терся боками супертитанового корпусу об скелі, він продирався між ними, захоплений потужним потоком води. Судорожно, ривками, раз у раз зупиняючись і завмираючи, корабель повз по дну міжгір’я. Тепер уже не було поштовхів ззаду: навпаки, відчувалося, як корпус астроплана переборює численні перепони на своєму шляху.

І раптом корабель зупинився. Глухе скреготіння перетворилося на дивний дзвінкий гул. Астроплан не посувався далі, він уперся в якусь міцну перепону. Все його металічне тіло напружено тремтіло, ця вібрація і створювала гул, від якого дзвеніло у вухах. І так само вібрували й дзвеніли всі чисто речі в каюті. Корабель не рухався! Водяний потік не виштовхнув його, астроплан знову лежав на дні міжгір’я, затиснутий скелями.

”Під водою… під водою…” — стукотіло серце Галі Рижко.

І знову пролунав короткий міцний удар. Щось загуркотіло, перекочуючись по зовнішній стінці астроплана біля корми. Цей удар одізвався дзвоном по всій каюті, наче весь корпус астроплана застогнав від болю.

Галя почула, як Сокіл крикнув, пересилюючи гул:

— Все ж таки вдарив якийсь уламок скелі!

Астроплан ще раз міцно гойднуло. Чи не той удар допоміг йому зсунутися?.. Знову почалися поштовхи ззаду, нерівні, судорожні. Корабель сіпався вперед, зупинявся, знову рухався, він повз уперед, наче жива істота, наосліп намацуючи собі шлях між скелями в каламутній бурхливій воді. Хотілося підштовхнути його руками, допомогти йому вибратися з цупких скель. І от, ніби звільнившись, астроплан з силою рвонувся вперед і вгору! Він повернувся набік, каюта немов сказилася. її стеля зненацька опинилася внизу, гамак, в якому лежала Галя, жбурнуло вбік, потім він повиснув сторчма, поставивши дівчину вниз головою. Корабель перевертався кормою вгору… Секунду чи дві він стояв у воді на носі, потім повільно почав опускати корму, розгойдуючись з боку на бік. Але він плив, плив!

На екрані перископа майнуло світло.

— Небо! Небо! — радісно закричала Галя.

Так, на екрані показалося сіре, хмарне небо Венери. З важких темних хмар кожної хвилини готовий був ринути дощ. Безрадісне, низьке, присмеркове, — проте все ж таки небо! І навколо астроплана вже не було видно високих схилів скелястого міжгір’я. Він плив по бурхливій річці, він плив кормою вперед, захоплений потоком води, яка заповнила міжгір’я.

— Ура! Ура! — кричала, забувши все на світі, Галя Рижко, яка тепер уже знову нічого не боялася. — Пливемо по річці, по річці! Ура!

Вадим Сокіл і Ван Лун схвильовано потискували один одному руки і посміхалися, поглядаючи на дівчину, яка не пам’ятала себе від радості.

Погойдування астроплана зменшувалося. Його величезний корпус поступово заспокоювався на поверхні води, що несла корабель далі й далі до моря. Галя відчувала, що вона не може більше залишатися на одному місці. Треба було щось робити, знайти вихід щастю, яке переповнювало її! І вона нарешті не витримала.

Забувши про суворі розпорядження Риндіна, про непорушну дисципліну екіпажу астроплана, Галя відстебнула пряжки запобіжних ременів, зіскочила з гамака на підлогу і, з трудом зберігаючи рівновагу на незвично хиткій підлозі, кинулася до навігаторської рубки все з тим же самим переможним вигуком “ура!”.

Услід їй линули здивовані голоси Сокола і Ван Луна:

— Галиночко, куди ви? Не можна!

— Галю, порядку немає! Буде погано!

Але вона не чула нічого.

Наче куля, влетіла вона до навігаторської рубки, підбігла до здивованого, враженого Риндіна і, ніби не помічаючи суворого виразу його нахмуреного обличчя, обхопила з розбігу шию академіка і дзвінко поцілувала його: