Сходи вели нижче й нижче. Цей прохід являв собою своєрідний повітряний шлюз, що замикався другим, внутрішнім герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти із внутрішніх приміщень ракетного корабля на його поверхню навіть у міжпланетному просторі, втративши при цьому лише незначну кількість повітря.

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабіни астроплана були цілком закриті, ізольовані від зовнішнього світу. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим більше — до його центральної каюти, де чекали на Риндіна Вадим Сокіл і Ван Лун.

— Через дванадцять хвилин вирушаємо, молоді люди, — звернувся до них Риндін, входячи до каюти, і спинився. Його уважний погляд одразу помітив вагання на худорлявому обличчі Сокола і насуплені брови Ван Луна. Поява Риндіна, очевидно, обірвала їх жваву розмову.

— Що сталося, товариші? — спитав Риндін, переводячи погляд з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарешті, Ван Лун відповів:

— Вадим не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивіться!

Він простягнув руку. На його смуглявій жовтуватій долоні лежав звичайний чорний ґудзик, одірваний від одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндін здивовано поглянув на ґудзик.

— Що це значить? — спитав він, вагаючись.

— Миколо Петровичу, в астроплані хтось був, — переконано відповів Ван Лун. — Знайшов це сьогодні на підлозі. Синя тканина — не наша. У нас немає такого одягу. Ґудзик залишив хтось сторонній. Він поспішав, зачепився за щось, обірвав ґудзика. Навіть не помітив цього. Значить, дуже поспішав.

Професор Ван Лун говорив з м’яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергійними фразами, іноді з помітним трудом підбираючи потрібні слова. І від цього його мова здавалася ще виразнішою.

Сокіл неуважно махнув рукою:

— Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усі приміщення корабля. Нікого, звісно, немає. Скоріш за все, цього ґудзика загубив хтось з механіків чи прибиральників. Адже в них саме такі сині комбінезони. А Ван завжди перебільшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, і ледве помітна іронічна усмішка трохи підняла кінчики його повних губ. Ця посмішка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-ліпшої хвилини оживити вуглуваті риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рідко посміхався, ще рідше сміявся; глибокі зморшки на його молодому обличчі і сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссі красномовно говорили спостережливій людині про суворі й важкі випробування, які довелося йому перенести в житті.

Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академіка свідчило про те, що несподівана пригода непокоїть його. Кілька секунд він також мовчав, міркуючи, а потім вимовив:

— Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось сторонній міг опинитися в астроплані, та й нема йому тут чого робити.

Ван Лун промовчав. Сокіл з готовністю кивнув головою.

— А зараз — прошу по місцях, — продовжував Риндін твердо. — Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землі й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запізнення потягне за собою ускладнення під час шляху, зрив розрахунків, зміну маршруту. Земля і Венера не ждуть, по місцях!


Изображение к книге Аргонавти Всесвіту

Риндін з задоволенням відзначив, як бездоганно точно, наче на тренуванні, виконали його команду обидва помічники, як вони спокійно й швидко підійшли до пневматичних гамаків, уляглися в них, закріпилися широкими ременями. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися під вагою людей.

— Ми готові! — пролунали одночасно голоси Сокола і Ван Луна.

— Чудово, — відгукнувся Риндін і пройшов у передню, навігаторську каюту, що містилася на самому носі корабля.

Десятки тисяч біноклів стежили за ракетним кораблем з високих схилів долини: кожному з людей, що зібралися тут, хотілося помітити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобі ракетного візка, який мусив понести його на вершину Казбеку і звідти, наче катапульта, жбурнути у простір. І стрілка годинника нестерпно повільно повзла до наміченого, відомого кожному, строку — дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився!

Академік Риндін спокійним і зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Праворуч і ліворуч крізь два широкі круглі ілюмінатори з товстого органічного скла, яке не поступалося за міцністю сталі, було видно чисте голубе небо. Риндін підійшов до ілюмінатора, подивився в далечінь. Він побачив рейкову злітну доріжку, яка йшла до Казбеку і, немов найтонша нитка, губилася далеко під самою вершиною гори.

— Так, — промовив він, відходячи од ілюмінатора.

Широке, вигідне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного твердого виступу; м’які, наповнені повітрям подушки оточували Риндіна з трьох боків, підтримували його спину й голову. Здавалося, що тіло просто висить у повітрі, не спираючись ні на що. Коли астроплан буде стрімливо набирати швидкість, перевантаження тіла стане надто великим, його треба всіма засобами пом’якшити. Ван Лун і Сокіл у своїх еластичних гамаках мусили відчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кінець кінцем припустиме для міцної, здорової людини. Риндін не міг користуватися гамаком у відповідальний момент зльоту: попри цілковиту автоматизацію роботи двигунів, попри телеконтроль з Землі, — він все ж зобов’язаний був стежити за індикаторами і ані на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому він користувався кріслом, певна річ, не таким вигідним, як широкий гамак, але таким, що давало можливість бачити прилади і в разі потреби користуватися пультом керування.

Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сітки двигунів. Спалахнула зелена контрольна лампочка — маленьке очко посередині пульта. Все було в порядку. Потім він поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетні двигуни на візку. Щойно її буде натиснуто, — двигуни візка почнуть працювати і, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової доріжки, винесуть його на вершину Казбеку. І в той момент, коли корабель відділиться од візка, продовжуючи за інерцією свій рух у розрідженому повітрі гірських висот, автоматично включаться його власні потужні ракетні двигуни, що працюють уже на атомному паливі — атоміті. Прискорення триватиме далі й далі, аж доки астроплан не досягне космічної швидкості.

І на весь цей період, з моменту включення двигунів візка і до досягнення космічної швидкості, — екіпаж корабля міг бути вільний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всі корективи до їх роботи мусили вносити інженери з поверхні Землі, які стежили за польотом астроплана за допомогою радіолокаційних установок; в міру потреби вони по радіо можуть впливати на роботу двигунів. Ці ж самі спостерігачі стежитимуть і за виходом астроплана на курс в земній іоносфері.

Все, безсумнівно, було в повному порядку. Микола Петрович підвів угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлічі індикаторів, циферблатів і шкал, які заповнювали собою не тільки весь простінок між ілюмінаторами, але й стіни вище і нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усіх частин корабля, від усіх його автоматично працюючих приладів. Навігатор, сидячи в своєму кріслі, міг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разі найменшої несправності під циферблатом чи шкалою, які говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.

Прямо перед Риндіним рівним зеленуватим світлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навігаторові, знову-таки не сходячи з місця, бачити все, що відбувалося навколо корабля: йому треба було тільки легким натиском руки повертати перископ у потрібному напрямі. Бистрим поглядом Риндін пробіг по циферблатах і шкалах. І тут все було в порядку. Отже…

Годинник підтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина — всього одна хвилина! Рука Риндіна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допоміжні ракетні двигуни візка. Різкий дзвінок попередив Сокола і Ван Луна, які лежали в центральній каюті, про старт. Обличчя Риндіна набуло суворого, рішучого виразу, очі звузилися. Ось він, вирішальний, відповідальний момент!