— Універсальна химера, — страшно прошепотіла Наіля.

Її виправив один з копачів:

— Ще не універсальна — бачиш, ні крил, ні зябер…

Впали перші краплини дощу, і “кроти” поспішили спустити плиту на місце…

…На чергових зборах у салоні “Перуна” Куніцин крутив перед глядачами відливку “протохимери” з пластика, схожого на стеарин. З черевця спадав пучок звивистих бурульок.

— На наше щастя, — з натугою ворушив губами шеф загону, — лава зберегла всю внутрішню будову бронекулі і кілька таких ось відбитків. Очевидно, предки універсальних химер паразитували під лускою бронекуль, харчуючись через провідні шляхи “господаря”. Такий симбіоз дав можливість химерам не лише вижити серед маси діючих вулканів, але навіть, по-моєму, закласти основи своєї дивовижної цивілізації…

Засовалися в кріслах, зашепотіли; капітан “Перуна” Ле Зуонг лунко ляснув долонею по столу, відновлюючи тишу.

— Ні, все це поки мої припущення, просто нема з ким поділитися ними, окрім вас… (“У своєму репертуарі”, — шепнула Наіля у вухо натягнутій, мов струна, Віолі, яка уважно слухала.) Шеф ксенозоологів. Хассель дотримується думки, що нині на планеті бронекуль немає зовсім…

— Справді, це так, — важко сказав басом опасистий, з щоками мопса Хассель, всупереч комплекції зовсім невтомний чоловік, який, здавалося, облазив усі закутки на трьох материках Химери. — Всякої живності — багато, але такої “дрібнички”, як двадцятиметрова бронекуля, ми б не проґавили.

Дерев’яно кивнувши, поклав виливок на стіл і знову продовжив одноманітну промову Куніцин;

— Отож це працює на мою ідею. Очевидно, бронекулі вимерли цілком, і химерам довелось пристосуватися.;. Яким чином? Зростання химери з кулею було таким щільним, як у плода з плацентою. Вірніше, химера виступала в ролі трансплантата, який ідеально приживався. Ідеальна сумісність — ось з чого почалося торжество химер. У процесі вимирання бронекуль вони, напевно, стали шукати нових “господарів”. Той, кого підводила сумісність, гинув, іншим вдавалося з ким-небудь зростися. Слід сказати, “господарі” були найрізноманітніші. Деякі з них потрапляли в повну залежність від своїх “верхівців”, ставали слухняними придатками… — Куніцин хрипло перевів подих, налив собі ананасного соку. — Вловлюєте думку? На Землі розум зародився у той момент, коли антропоїд, не діставши плід, уперше видовжив свою руку за допомогою палиці — тобто додав до спадкової програми зернятко творчості. На Химері почалося розумне життя, коли ось ця хвостата хлібина уперше здійснила цілеспрямований, довільний вибір “господаря” з певними, потрібними на той момент властивостями. Звичайно, це сталося в боротьбі за виживання… Не знаю. Взагалі, я нічого не стверджую, я лише розв’язую логічну задачу…

Втомившись стояти, він упав у крісло, кволою рукою провів по бездоганно розчесаному на проділ, неприродно-чорному волоссю. Налив і випив соку, смикаючи кадиком. За корчем, обплетеним лакованим плющем, два ксенобіологи вже сперечалися, креслячи на планшетах.

— У вас все? — поцікавився незворушний капітан.

Куніцин відповів не одразу — напевно, доповідь насправді забрала в нього багато сил. Посидів, виблискуючи лінзами, — ні спітніти, ні збліднути його шкіра не могла. Віола вкотре вже дивувалася, яка сила загнала таку скалічену людину за тисячі світлових років від шезлонга на дачній веранді.

— Тепер, мабуть, закінчити може кожний… (Наіля знову пирснула в долоню.) Свідомий пошук найкращого “господаря”, можливо, зростання кількох “господарів”, потім — вибіркова пересадка у власне тіло окремих чужих органів — сумісність давно гарантована, — і, врешті, уміння передавати набуті органи у спадок, — напевне, так розвивався науково-технічний прогрес у химер. Так би мовити, величезне пограбування тваринного світу планети Зоологічна цивілізація

Олексій Сидорович обернувся до Ле Зуонга і, змахнувши рукою на знак того, що закінчив, звалив порожню склянку на підлогу.

— А що? Переконливо, — чи то відзначив, чи то спитав капітан, настовбурчивши сивий їжачок. — Отож, друзі ксенобіологи, битимемо?

— По-моєму, досить коректна гіпотеза, — швидко пошепотівшись із колегами, озвалась “шефиня” біологів — вишукана красуня Тосіко Йоцуя. — Добре б знайти для підтвердження проміжні форми химер.

— Непогано б, — голосно зітхнула Наіля, і стало зовсім тихо: всі зрозуміли, що зітхнула дівчина зовсім не тому, що немає проміжних форм. Ганяючись один за одним, з коридора з різким писком влетіли смугасті папужки — блакитний і жовтий. Покружлявши, сіли на висячу ліану і притиснулись голівками.

— Доповідь групи Прямого Контакту, — оголосив капітан Ле Зуонг.

4

Минуло кілька днів, і шеф “прямих” Костанді запросив Віолу подивитися щось незвичайне на Теплих Озерах. Випросивши у Куніцина відпустку, Віола й Наіля полетіли туди, де шістдесят другий день без успіху працювала група Прямого Контакту, Третій у гравіході був Рагнар Даніельсен, щасливець, який мав право міняти колір скафандра з лілового на жовтогарячий: ксеномікробіолог, він працював також і в “прямих”, оскільки мав праці і в галузі семантики.[6]

З високого пасма, куди виповз гравіхід, казковою країною здавалися ці широкі старі кратери, чисті озера ультрамаринової води, оточені рожевим пухом. Чутливі помаранчеві “парасольки” стрибали вбік од машини, стискаючись у тугі, враз потемнілі кулачки. Через межу зогнилих рослин, укритих бурою піною, вони нечутно ковзнули на синє дзеркало і полинули, залишаючи легкі брижі.

Праворуч од борту закипіла вода, стали вискакувати і дзвінко лускати велетенські бульбашки, над якими ^авис стовп гарячої пари. Наближався острів, пишний, немов шатро із рожевих та оранжевих пір’їн. Там чекали, гарна вписуючись у загальну гамму кольором скафандрів, двоє “прямих”.

Гравіхід ситою черепахою ліг на пляжі — літати над лісом не звелів Костанді. Ксенопсихологи повели стежкою, дружньо плескаючи Рагнара по плечах і підморгуючи дівчатам.

Дерева, із стовбурами ламкими й соковистими, як у герані, лякливо одсмикували кінчики товстого пухнастого листя. А втім, ксенозоологи давно вже встановили, що це зовсім і не дерева, а тварини — щось на зразок земних поліпів. Усі відомі колонії химер існували лише в оточенні такого живого “лісу”. Кожна з химер проводила кілька хвилин на день, присмоктавшись до стовбура чи листка “поліпа”. (Після доповіді Куніцина “поліп” був офіційно названий “уніфікованим господарем”, постачальником поживних речовин для всієї раси химер.) Неподалік просвічувало узлісся, з того боку все голосніше шипіло і булькало, немов велетенський казан. Стало видно тіні, що металися в білому тумані, і, врешті, відкрився пагорб з султаном пари на вершині, що мав назву Дитячий Садок.

Дівчата схопилися за руки і завмерли, хоч були вже тут утретє.

Пагорб, по кристалику збудований булькаючим гейзером, далеко розтікався брудно-білими фестонами, схожими на ніздрюватий весняний сніг. Крізь великі й малі пори, часто-густо оточені власними мікропагорбками, пружно вихльостували і витали в повітрі струмені пари. Головний гейзер, важкий, лінивий, то ховався, то неохоче піднімав кучеряву голову. Ї всюди на пагорбі й поблизу, зігріваючись підземною благодаттю, бурими лискучими ковдрами лежали і повзли універсальні химери. Були вони за розміром не менші, ніж земна океанська манта — напевно, росли до кінця життя, як соми. На широких темних спинах велетнів десятками лежали, притиснувшись і тріпочучи краями перетинок, дрібні родичі — розміром з морського кота, з камбалу, з долоню, і чим менші, тим світліші. А навкруг, на всю площу поля гейзерних відкладень, замкнена стіною лісу, кружляла незчисленна зграя, немов чаїнки на дні склянки. Дрібні істоти злітали навскоси і займали місця на гігантських спинах; інші, насидівшись, хвацько ляскали перетинками й відлітали…

У гарячому тумані, у вихорі знавіснілих ковдр рухалися оранжеві скафандри. Чергова безглузда варта “прямих”.

Найжахливішим було те, що групу просто ігнорували.

Химери не боялися людей і не заважали їм. Підпускали до себе впритул, потім не поспішаючи відповзали або відлітали. Їм підкладали яскраво розмальовані ілюстрації до відомих теорем, схеми і тести — плоди роботи кількох поколінь у лабораторіях ксенопсихологів. Через гучномовці обробляли химер гудками і писком спеціального “інфорлінга”, а також серйозною музикою. Вночі не давали спокою осмисленими серіями спалахів. Випробовували радіохвилі, гамма-випромінювання, інфра— та ультразвук. Шеф групи Спиридон Костанді з відчаю наказав демонструвати фільми про Землю.