Ні мої знання, ні способи дослідження, які я маю, не дають мені підстав описати фізіологію препарованого мною аборигена: проте я безумовно встановила наявність потужних електробатарей, які не були використані у відповідь на стрілянину Коріна і Кейна…

Пропоную Раді організувати комплексну базу в системі Кристофовича-Корняну. При цьому необхідно детально розробити план контакту з урахуванням можливих наслідків подвійної трагедії, що відбулася при першій зустрічі.

Сподіваюсь, мене вважатимуть гідною присвятити своє життя розвиткові цього Контакту.

Стосовно пілота Освальда Кейна.

Катапультування контейнера з елементом, що розпадається, на поверхню планети — надто серйозне порушення Статуту. Крім того, лише моє прибуття перешкодило Кейну продовжити винищення аборигенів. Вважаю доцільним передати Кейна Суду Корпорації — з формулюванням — “злочинна недбалість…”

Витяг з доповіді старійшин Корпорації Ксенобіологів[4] Координаційній Раді Землі.

“Земля — Головна, Валетта, Центр ксенобіології.

…Що підтверджує висновок пілота-рятувальника Мгеладзе про розум даного біовиду. Більше того, є підстава вважати, що Мгеладзе відкрила цивілізацію, в принципі відмінну від земної, техногенної. У той час, як людина, залишаючись фізіологічно незмінною протягом десятків тисяч років, удосконалює свої знаряддя праці — ці істоти, навпаки, йдуть шляхом активної перебудови власного організму. Нічим іншим не можна пояснити універсальної пристосованості досліджуваного екземпляра. Крім атмосферних легенів, у нього є зябра для водного дихання. Крім зору з дуже широким кольоровим спектром, екземпляр має органи, які створюють і сприймають радіохвилі та рентгенівське випромінювання. Він може генерувати інфра— і ультразвук, а також електричні розряди і видиме світло значної яскравості. Його нюх у тисячу разів тонший за людський. Призначення багатьох органів поки не з’ясовано… Важко також уявити, якою практично була еволюція цього виду, що винайшов і збудував власні органи…”

3

Користуючись короткими годинами високого сонця, Куніцин під прозорим куполом бази натхненно ліпив реконструкцію. А втім, про натхнення Олексія Сидоровича знав лише він сам. Гладке, як у манекена, жовтувато-сіре безгубе обличчя здавалося зовсім нерухомим: темні контактні лінзи в очних заглибинах робили його сліпим. Вузька спина Куніцина горбилась над столом через незручну позу; пальці на незграбних довгих руках спритно щипали пластилін. На що вже гарна була Віола, яка несподівано з брязкотом скинула скафандр у гермотамбурі, — оливкові щоки розпашілися від бігу, очі сяють, — та Олексій Сидорович навіть голови не повернув.

— Ви знаєте, щойно одна химера кружляла навколо мого шолома — невже хотіла познайомитись?

— Самовпевненість гарної жінки, — з якимось механічним скреготом сказав Куніцин, граціозно відгинаючи кінці пелюсток. — Навіть універсальні химери й ті залицяються до вас…

Віола гнівно стріпнула розсипаним волоссям:

— Здається, Рагнар каже правду…

— Так, це з ним вряди-годи буває.

— Він каже, що всі його культури в чашках Петрі скисають, коли ви заходите в лабораторію.

Ксенопалеонтолог лише ручиськом махнув і встав, як завжди зачепившись ногою за приварену гвинтову ніжку крісла. Реконструкція була готова: чи то квітка, вкрита лускою, чи то морська зірка лежала, обтікаючи червоними пелюстками куполок-підставку. Віола здивувалася, поглядаючи то на скульптуру, то на її автора, який похмуро мив руки під краном:

— Невже він такий на вигляд, наш бідолашний звір?

— Через мільйон років ви, напевно, теж будете виглядати трохи гірше, ніж зараз.

— Ні, справді, шеф, ви на диво галантні, — розсміялася дівчина, тонким пальцем обводячи веретеноподібні пелюстки. І раптом зняла реконструкцію з підставки:

— Ви не заперечуєте?

Почувши ствердне хрюкання, вона обережно наблизила краї пелюсток і зігнула їх кінці всередину. Пелюстки з’єднались ідеально, і “квітка” перетворилася в кулястий плід.

— Атож, — мляво посміхнувся Куніцин, прихилившись до ввігнутої стіни, і засунув руки до кишень. — Не така ви й нездара, як мені видалося спершу. Я, грішним ділом, подумав, коли ще креслив схему, що це справжнісінька розгортка поверхні кулі.

Він відштовхнувся від стіни і, звичайно ж, налетів на стіл.

— Оця броньова луска вкриває пелюстку лише ззовні. Зісподу, очевидно, були органи харчування, руху… Повзав собі спокійно, поки не виникала небезпека. А ледь що — згортався, і спробуй його вкуси. — Куніцин забрав реконструкцію, розгорнув і посадив на підставку. — Цікаво б знайти того, хто міг би його злякати.

— Мені чомусь здається, що живих ворогів у нього не було, — раптом упевнено і серйозно сказала Віола. — Вся Химера продірявлена кратерами, як сир. Коли всі вулкани працювали, кулькам тільки й лишалося, що котитися.

Безброва, безгуба маска повільно зморщила ніс, підняла куточки рота: Олексій Сидорович радів.

— Ні, без сумніву, спілкування зі мною іде вам на користь, Віоло Вахтангівно! Можливо, все так і було. Адже і нашого звіра колись залило лавою… — Куточки ротової щілини одразу обвисли, немов Куніцину завдавало великих труднощів рухати маскою. — Ідіть до вашої Наілі, а я поки на честь наших відкриттів приготую лукуллівський обід.[5]

Посоромившись спитати, що таке “лукуллівський”, Віола зачинилася в гермотамбурі і почала надягати скафандр. Дивовижна поведінка Куніцина, якого прозвали на базі “людиною-невидимкою”, дуже дратувала її в перші дні. Тоді й без того нила душа від розпорядження Координатора Експедиції зарахувати її, першовідкривача, в загін “кротів” — палеонтологів. На жаль, Віола не вчила ксенопсихологію і тому була б зайвою в групі Прямого Контакту. Довелось узятися за вивчення еволюції універсальних химер — теми важливої, але такої, що не відповідала головному бажанню Віоли.

Між тим Прямий Контакт з кожним місяцем здавався все менш ймовірним. Віолі уявлялося, що саме вона могла б зрушити справу з мертвої точки, вона доймала Куніцина своїми проектами. А шеф групи лише глузував та підсміювався — весь якийсь ходульний, стертим обличчям і шарнірними рухами схожий на робота із старовинних фантастичних фільмів. Вона полагіднішала до шефа лише тоді, як почула від усезнаючої Наілі Іїїекірової, що Куніцин побував мало не в двадцятьох зоряних системах; йому кілька разів пересаджували штучну шкіру на обличчя і тіло…

Двоопуклим блискучим диском лежала основна база, розділена на сектори лабораторій, у величезній тіні крейсера “Перун”. Базальтове плато нагрілося, як підошва праски, але вже закипали хмари по той бік кільця облямованих безлісих гір, сизою піною захльостували перевали, обіцяючи згодом залити розжарене небо. Високо, мало не до зеніту, громадилися хмари за спиною ближнього вулкана, кряжистого, мов старий пеньок з вузлуватим корінням. Свинцевий розкошланий фон надавав дикої яскравості червоно-коричневій шкірі гір. У розгалуженні “коріння” — давніх лавових річищ — зухвалим білим грибом сиділа база загону копачів. Туди й проліг шлях Віоли; спочатку вистрибом по примхливих східцях, прорізаних дощами в обриві, а потім — обережно вгору по нестійких брилах осипу.

На гребені вигулькнула і замахала рукою фігура в скафандрі захисного кольору — кольору одягу всіх “кротів”, цього разу й Віоли. Шоломофон задзвенів пронизливим голосом Наілі:

— Це ти, сестричко? — Всіх, окрім Олексія Сидоровича, Наіля називала братиками і сестричками. — Ми тут таке знайшли!

У горбкуватому лавовому панцирі плазмова машина прогризла безліч глибоких ровів і стояла над щойно викопаною траншеєю, розчепірившись, немов краб. Тепер у рові греблися сіро-зелені “кроти”, акуратно зчищали вібраторами породу з дна, схожого на темно-багряну бруківку, що стала дибки. То була броньова луска — все, що залишилося від дивовижної “квітки”, яка мільйон років тому не встигла згорнути пелюстки й уникнути липкого вогню. Віолі допомогли спускатися в рів. Наіля, котра навіть у скафандрі була маленька й метушлива, ривком вивернула луски, позначені крейдою — великі й важкі, немов надгробки. Під ними лишився глибокий рельєфний відбиток у породі, — очевидно, лава спалила цю невеличку істоту, але скам’яніла, не заповнивши порожнечі. За формою і розміром — справжня хлібина, але з тригранним хвостом, що проходив у вигляді валика через усе черевце, і чимось на зразок бокових плавників з пазурами. Там, до в тварини мала бути голова, порода була мовби просвердлена віночком круглих отворів…