— Де тіло?

— Тут, у капсулі… Ця тварюка його опромінила.

— Яка ще тварюка? — звела брови рятувальниця.

— Ходімо до нього.

Всередині яйцевидної капсули скинули шоломи. Жовта стьобана оббивка була вимазана іржавим пилом, кришка санітарного відсіку зірвана. Горілиць, на відкинутому до кінця кріслі лежав високий на зріст молодий атлет у майці-сітці і вовняних рейтузах — Олександр Корін.

Зажурений Кейн розповідав, умостившись на оббивці:

— Вас учили, дівчинко, що приблизно раз на сто років у планетарному реакторі починається некерований розпад. Тож тепер Флот може бути на сто років спокійний… Ми передусім викинули контейнер з головним паливом, а потім уже капсулу. З атмосфери бачили, як у “Матадора” спалахнула корма, після чого він упав. І разом з ним, до речі, наукові матеріали з бази в системі Хаггарда за двадцять років роботи… — Кейн перевів подих, відсьорбнув із фляги: Віола мовчки відмовилась, чекала продовження.

— Хотіли сісти якнайближче до “Матадора” — не вийшло. Він упав у старий бічний кратер з прямовисними стінами. Добре, хоч не було вже чому вибухати. Кратер з одного боку розколотий, іншого проходу немає. Кілометрів двадцять звідси — дорога, для гірських козлів, не інакше. Не встигли сісти, Корін потяг мене туди. Я відбивався, радив зачекати на вас… тобто на рятувальне судно. Де там! Мало не плаче, погрожує піти сам. Намагався втримати силою — та хіба такого мамонта втримаєш? Пішли, звісно. Доба тут коротка, а в темряві по тутешніх скелях не полазиш. Правда, Корін поліз би, але я після заходу ліг крижем і поклявся не вставати до ранку… Ми залізли в печеру. Я дав йому пігулку снотворного, а сам, навпаки, прийняв стимулін. Перед самим світанком з’явилась тварюка… — Вуса Кейна пересмикнулись від огиди. — Зняла вітер коло входу і налетіла прямо на мене. Така…

Кейн озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти.

— Така кругла, товста і плеската, наче морський скат, тільки м’яка й гаряча, вся в густій шерсті. Крила ростуть з боків, знаєте, так, ніби в неї краї тонко-тонко розкатані, як тісто. Налетіла і лягає зверху, якимись гаками груди обмацує.

Можете собі уявити, як я репетував! У Коріна реакція була божевільна. Він лише трохи піднявся на лікті, увімкнув ліхтар і вистрелив упритул з пістолета. Погань покрутилася по печері, посіпалася й здохла.

Але тут і ранок, швидкий, немов світло ввімкнули. Ми години через дві піднялися на перевал. Унизу лавові поля, а за ними — та сама ущелина, яка веде у кратер. З перевалу спуск прямовисний. Він поліз перший. Мене доля берегла, хоч я щодо цього був іншої думки. Впав і вдарився коліном так невдало, що не міг і кроку ступити. Гадали, тріснула кістка. Алик, бідолаха, виволік мене назад, посадив у затишну місцинку і наказав чекати. Я не бачив, як він спускався — потім лише помітив червону фігуру на лавовому полі. Він добувся майже самого кратера…

Оповідач схилив голову і помовчав, скручуючи вус у тонкий мотузочок.

— Ну, коротше, вилетіла зграя з ущелини, закружляла… Він стріляв, потім побіг назад. Вони довго переслідували. Здається, дві чи три тварюки він збив. Прийшов уже хитаючись. Індикатор на рукаві палає — доза страшна, важко уявити, як він взагалі міг іти, та ще й дертися схилом. Ох і дужий був чолов’яга! Мовив лише: “Не підходь”, ліг на живіт і помер. — Кейн різко, із, злістю смиконув вус, зморщився від болю. — Легко помер, як ми, розвідники, один одному й бажаємо: “Великої удачі, легкої смерті”. Що ж це я… Гаразд. Не буду вам обридати. Приплентався сюди, підлікував ногу… як зумів. Потім — узяв дезактиватор і повернувся назад. І знов сюди… з ним на спині… Вибачте, не хотів залишати… цим… Гаразд. Головне, ви тут, і можна щось вирішувати.

— Що вже тепер вирішувати? — сказала Віола, дивлячись на труп. — Перенесімо його до мене, в морозильник.

…Коли могутній корабель Віоли, яскраво-червоний, з емблемами Рятувальної Служби Флоту, підчепивши гравітаційними присосками, поволік угору з кратера сплющений корпус “Матадора”, внизу знявся цілий вихор. Немов буре листя кружляло навколо обгорілого велетня.

— Ось вони, нечисть, чортове сім’я! — закричав Кейн, грюкнув кулаком по спинці пілотського крісла. — Ану лиш, дівчинко, підсмали їх, як слід, інакше “Матадор” буде нашпигований рентгенами!

Замість відповіді Віола ввімкнула дистанційний Р-уловлювач. Біла крапка яскраво побігла по розграфленому екрану, зупинилась, почервоніла і розбухла до розмірів яблука. Кейн навіть рота роззявив:

— Що за дивина! Десять тисяч рентген — але, здається, не в кратері?

— Ні, джерело на лавовому полі, біля входу в ущелину. Потім обстежимо.

Він зазирнув збоку в холодне, з жорстко примруженими очима і міцно стуленими губами обличчя Віоли.

Двадцять чотири роки, не більше — і шеврони Пілота-Рятувальника першого класу. Позирає скоса, немовби знає щось таке, що ганьбить Кейн а. Ох, молодість!

Вони вивели корпус “Матадора” на навколопланетну орбіту, обережно зняли катушки корабельної пам’яті — командний пункт залишився неушкодженим, оскільки був зібраний у плаваючій надміцній кулі. Коли повернулися до кратера, п’ятигодинний місцевий день уже закінчився, і в глухій темряві мерехтів на рівнині острівець мирного сяйва.

— Десять тисяч рентген… — шепотів розгублено Кейн.

Під рукою Віоли виросло збільшення на екрані телелокатора. Неглибоко в лавовій тріщині засів масивний чотиригранний срібно-синій брус, що м’яко світився. Розвідник лише захрипів, розлючено кусаючи свій кулак.

— Так, ваш контейнер з головним паливом. Дуже вдало викинули, — безпристрасно-дзвінко сказала Віола.

Немовби продовжуючи розпочате мовчазне слідство, вона захотіла побачити тварюку, вбиту Коріним. Пригнічений, враз постарілий Кейн відшукав інфрашукачем печерку перед підйомом на перевал, під нависаючою велетенською брилою. Присоски обережно підняли скелю і далеко відкинули її. Гуркіт прокотився передгір’ям. Невидима рука корабля намацала і втягла в трюм маленьке кругле тільце з обвислими перетинками-крилами…

Віола працювала до ранку в лабораторній каюті. Вірніше, працював універсальний корабельний мозок, одержуючи все нові й нові завдання від господарки. Коли ввімкнувся блискавичний світанок, вона дала останню команду: покласти розчленоване, оброблене всілякими енергіями та хімікатами тіло в морозильник.

Ввійшла в житлову каюту й обережно, немов була поруч з тяжкохворим, присіла на край ліжка, де всю ніч лежав Кейн, втупивши червоні очі в стелю. Той відчув, що дівчина мовчить якось особливо, і повернувся. Вона дивилася, не кліпаючи, в перенісся розвідника, безсило зронивши руки на коліна.

— Господи, а з вами що скоїлось, дівчинко?

— І зі мною, Кейн, і з вами, і з усією Землею… Розумієте, я одразу зацікавилася, чому він обмацував ваші груди… А в нього на череві, виявляється, такий орган, ніби шприц. Шприц…

— Та невже?

Віола спитала несподівано жалібно;

— Ви уявляєте собі… чому людині шкідлива радіація?

— На жаль, досить невиразно. А яке відношення…

— Безпосереднє. Спрощено кажучи, так: під дією випромінювання у клітинах організму атоми перетворюються на заряджені іони. Починаються хімічні реакції, небезпечні для здоров’я. Але от у… — Вона раптом зупинилася, врешті націлившись заціпенілим поглядом в очі Кейна. — У вашої тварюки в цьому… шприці приготовлений заряд такої речовини… я це перевірила… Такої, щоб не могла відбуватися іонізація в організмі.

Віола заплющила очі і несподівано припала обличчям до плеча розвідника.

— Так, — мляво мовив Кейн, погладжуючи пишні кільця Віолиного волосся. — Досить втішно. Отже, вони хотіли зробити нам з Аликом ін’єкцію, щоб ми не загинули, проходячи повз контейнер. А ми, отже… Та-ак! Просто, як у казці, — добрі звірі.

— Даруйте мені, — сказала вона, підвівши обличчя з червоним слідом на щоці від шерстяної фуфайки Кейна. — Даруйте, але це було вбивство. І, можливо, коло ущелини… ви казали… ще двох-трьох…

2
ДОКУМЕНТИ

З рапорту Віоли Мгеладзе, Пілота-Рятувальника першого класу, Координаційній Раді Землі.

Сектор “Дельта”, куб 6347, зірка Кристофовича-Корняну, рятівний катер Центр — 699, екстрений канал зв’язку.

…Висновки пілота Кейна про вину аборигенів у смерті Коріна видалися мені не зовсім переконливими. Більш того, гостра цікавість жителів планети до нас самих і нашої техніки суперечить його думці про їхню низьку організацію. На моїх очах величезна зграя зібралася в кратері навколо розламаного “Матадора”, в той час як на неозорому просторі не було нічого живого. Після знахідки контейнера, що випромінював, сам Кейн цілком змінив свою думку. Обстеження забитого аборигена, яке я зробила за допомогою корабельного мозку згідно з інструкціями, привело мене до цього висновку. Я переконана, що в системі Кристофовича-Корняну мешкає раса розумних істот, зовсім не схожих на людину, але котра має цілком гуманну етику. Трагічний нічний візит аборигена в укриття людей, на мій погляд, свідчить про те, що даній расі незнайоме поняття агресії. А втім, не виключено також, що вони розпізнали в людях розумних істот і чекали того ж по відношенню до себе…