А дочка моя з такого безчестя...

— Ну, що? — завмер Андрій, йому волосся дибом стало.

— Повісилась!!! — не своїм голосом, з усієї моці крикнула стара, сплеснула руками та й заплакала в увесь голос. А внука її, ота, що вчора була качалася по землі, як стій заревла таким скрипучим голосом, неначе хтось сокирою або рубанком застругав по залізі. Рот їй страшенно перекривився, набігла піна. Скоро Андрій позирнув на неї, йому тож само перекривився рот, на губи набігла піна, перед очима пронеслася чорна хмара. Він скрикнув ще страшніш од дівки, потім несвідомо кинувся до старої бабки, конвульсивно обійняв обома руками її плече і, в такім-о становищі, почав уже тихесенько ридати.

— Що з вами, паниченьку?! Що з вами?! — потішали його. — Не плачте, дорогий паночку!

«Вже я бородань, а реву», — подумки засоромився студент і хотів перестати...

— Ой, бідна ж молодиця! — голосно згадав він знов та й заплакав. Потім спинився, почав розпитувати хуторян, що і як.

«Коли я божевільний, то принаймні маю потіху, що я не сам-но на світі божевільний: нас багато таких, — несподівано погадав Андрій, саме розмовляючи далі з хуторянами про їхні страждання. — Отже й прості люди, неінтелігентні, люди близькі до природи, а диви — такі самі нервові, як і я».

Спустилася ніч. Місяць ще був не сходив, як студент попрощався з бідаками й вибрався додому. На одході він почув од діда:

— Ми, може, ще й одробимо вам ваші гроші або як під-можемося грішми, то колись оддамо вам вашу позичку. А тепер, поки що, нехай вам Бог заплатить, що не дали нам піти в неволю до якогось [...], що тими своїми каторжними процентами був би злупив шкуру.

Учувши слово «проценти», Лаговський болісно скривився, бо згадав ранішню сцену з матір’ю. І цілу дорогу він усе гірко міркував про це саме. Перед самим містом, коло лісної, він надибав цілу юрму нічліжан-прочан, що розклалися коло Громополя на спочинок. Мов блискавка, Андрія несподівано осіяла дивна гадка.

— Куди йдете? — спитав він.

— У Київ.

— Все пішки?

— Атож.

— Взяли б мене з собою?

Деякі з нічліжан заходилися радитись. Студент заспокоїв їх тим, що сказав, буцім він колись лежав у недузі та й об-рікся піти пішки на прощу до Лаври, якщо одужає. Прочани повірили та й згодилися прийняти його до товариства.

Тоді Андрій заразісінько попрямував до тієї хати, де знав, що там сидить його колишня нянька. Через злюче собаче гавкання підвівся якийсь хлопчак, — мабуть, Ганнин унук, — і вийшов на шлях. Андрій всунув йому в щуку останні п’ять карбованця.

— Од дай Ганні, — лаконічно сказав він, обернувсь і прудко пішов геть, додому, йдучи він міркував:

«В мене ще є семигривеник.. аж двадцять копійок... Либонь же, того семигривеника мені вистачить, щоб пішки дійти до Києва. А тими п’ятьма карбованцями Ганна могтиме заплатити мамі лихву... Тільки ж цікавий би я був знати от що: як треба характеризувати мій вчинок? Чи се добрість, чи істерійність?»

Вдома все було тихо й темно. Парубок уліз у свою хату крізь вікно, засвітив лампу, сів до столу й написав:

«Прощавайте, мамо, ми ніколи вже не побачимося. Живіть собі щасливо. Чемодана мого й скрипку одітніть у Київ на адресу мого товариша. (Далі йшла адреса.) Ваш Андрій».

Андрій, написавши листа, задумався й сидів-сидів... «Невже ж таки у мене нема нічого спільного з ненькою?! — перевірив він себе. — Ні, таки нема. Я й не люблю її. Мені на неї жалко тільки, а любові немає... Немає!.. Прощавайте, значця, мамо, навіки!»

Потім Андрій узяв своє пальто й пішов ночувати до прочан, бо вдосвіта треба було вже йти.

Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають їй синів лист! Ще ж плакатиме й Текля.

Спить Андрій коло прочан. Ніч холодненька, пальто гріє не гаразд — спокійного спання немає. І сняться йому якісь два невидимі голоси, що розмовляють про нього та й судять удвох совість його, наче судія та оборонець.

— Це егоїст, — каже невидимий судець, — покинув рідну матір, а вона його так любить!

— Та що ж робити, коли він її не любить! — виправдовується другий голос, голос невидимого оборонця. — Над своїм серцем ніхто не пан... не можна своєму серцю звеліти, щоб воно когось полюбило... на милування нема силування!.. А так серце в нього добряче — він останнім переділиться з бідними.

— Це не добрість, а моментальний порив істерійності! — глузує перший голос. — Бо, якби був добрий він, не був би покинув рідну неньку... Ну, але ще вернеться він до неї!.. Ще благатиме, щоб вона подарувала йому хоч крихітку своєї ма-тірньої любові!..

— НН Ні!! Не вернуся!! — хоче крикнути Андрій з-посе-ред свого кошмару. — Вже що-що, а про це можу напевне поручитися, що не вернуся до неї!

— Ет! — зневажливо й холодно насмівається з нього невидимий судець. — Таке індивідуум, як ти, а хоче ручитися за те, що колись буде! Адже з тебе людина істерійна: кожнісінької хвилини зугарен ти утнути таку штуку, що ані сам ти і ніхто не вгадає чогось такого. Тепер у нас 1894 рік, а хіба ти знаєш, чого тобі бажатиметься, приміром, 1895-го року! А скажемо, за десять год — ще більше води упливе!

— Він нещасливий уже й помре, мабуть, передше, ніж десять год над ним упливуть, — лагідно завважає невидимий Андріїв оборонець, — з нестерпучого життя він, либонь, сам собі смерть заподіє: втопиться, повіситься...

— Він?? Коли втопиться чи повіситься, то, мабуть-таки, без води і без віжок! — іронічно перебиває оборонця той перший, глумливий голос. — Такі егоїсти рідко коли реальну смерть собі заподівають: швидше вже можуть вони увірувати в Бога та й піти в ченці та й отак-от егоїстично втопити свою совість у свячених книгах та отечніх канонах; або знов — може він зробитися якимсь аскетом-ученим, упірнути в науку і, далеко-далеко од світу й од життя, потонути в своїх учених книжках, мов у могилі.

— Тільки ж будь-що-будь, до матері не вернуся-таки! — хоче крізь сон гукнути Андрій. — Серед чужих людей знайду собі більше щастя!..

Село Болшево Московського повіту.

Хутір Сугорки 27/VII1894

Изображение к книге Андрій Лаговський

Изображение к книге Андрій Лаговський

ЧАСТИНА ДРУГА

ТУАПСЕ



І

Берег моря. Кінець травня. Надвечір. Східна, азіатська кофейня. Гостей у кофейні нема нікого. Тут є тільки двоє людей: сидять коло східного низенького столика та грають у шашки; один чепурніший, з червоною рожею в петлі, другий — невмитий обшарпанець. Партія доходить до кінця.

— Та ну-бо, грецька мордо! Ходи швидше! Дамку свою посувай, чи що!

— Заждеш, хохлацька мордо... Тобі — нема куди поспішати... Але, либонь, твоя правда — посуну свою дамку... тільки б куди?..

— Г-и-и-и-и!.. Та став її десь швидше! Посуває злегенька... тягне, мов дохлого турка за хвіст... Ну, а я не довго ворожитиму: походю ось як...

Отак естетично розмовляючи, кінчали партію в шашки оті двоє людей у східній грецько-турецькій кофейні, в маленькому кавказькому містечку Туапсе, що має колись стати великим портовим містом і окрасою новітньої «руської Рів’єри», але поки що ледве має 2000 людей. «Руська Рів’єра» — се так звуть тепер у Росії колишню прибережну Черкещину, та Абхазію, та Мінгрельщину — незвичайно гарний край з підтропічною флорою, що розкинувся вузькою смугою уздовж Кавказького берега Чорного моря од Кубанщини та аж до Малої Азії, трохи чи не до Трапезунда;

він допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія.

Розмовляли ті два парубки мішаним російсько-українським жаргоном, яким балакають в усіх портових містах Чорноморії. Один з іграчів, що в петлі мав рожу, був грек; він служив у цій кофейні, звався він Григорій Андропуло; але той, що грав з ним, звав його задля гумору Хитро-Гре-кос Проповзаки. А той другий — знов був бурлака: українець, що, тиняючись по всіх усюдах, давно згубив не тільки український, але й узагалі людський образ і належав до «босої команди», або, як тепер кажуть по-модному, до «типів Горького»; се ж їх тут незчисленна сила. Звався він Носенко.

Коли се Андропуло одним зручним ходом закінчив партію.

— А що, Свинопупенко? — тріумфально подивився він на товариша, перекручуючи його прізвище в тім самім естетичнім дусі, в якім велася вся їхня балачка. — Я ж казав, що тобі не було чого поспішати!

— Піти хіба скупатися? Адже пароплав прийде ще не скоро, а купатися вже, мабуть, час... — бурмотів той. — Он скількись дам уже пішло до своєї купальні... А скажи, Грицьку, чи то правда, що коли жінка або дівчина скупається там, де купалися чоловіки, то вона може завагітніти? Я це вчора чув од Петра.

— Та це ж я йому й сказав. Бачиш, он у мене єсть учена грецька книжка, — то я там вичитав, що такі пригоди бували в старовину... Але я вчора балакав з тутешнім російським доктором, кажу йому, що он таке написано в книжці. То він зареготався. «Се ж коли бувало? — каже. — Ще як Авраам був юнкером?.. Ні, може, це бувало колись, та хіба ще тоді, як народ був міцний, не висилений. А тепер, — каже, — кожнісінький хлопець-підліток, ще й не виріс, а вже до дівки ходив — тож і народ геть перевівсь на ніщо, й чоловічої сили давньої нема в нікому; тепер куди вже, щоб дівка завагітніла через воду! Тепер чоловік часто навіть од законної жінки дітей не діждеться!»