Лаговський встав із-за столу, перейшов два рази по хаті...
— Узавтра я їду до Громополя! — поклав він.
VI
І поїхав. Покинув холодну Москву.
Надвечір другого дня він уже переїздив Києвом і побачив, що там уже весна. А через ніч він опинився на південній Україні і під’їздив до рідного Громополя.
Була більше-менше обідня пора. Сонце гріло, аж смалило. Радісна дітвора бігала боса. На деяких деревах видко було вже листячко... молодесеньке, маленьке, смолисто-липу-че... Цвів рожево аґрус... Цвів жовто дерен, кизил отой... Пташки весело цвірінькали, втішно щебетали.
Професор висадився з вагона та й сів на жида-візника. До Громополя од вокзалу було десять верств. Він їхав битим шляхом, де з обох боків зеленілися-рунилися молоді пари, і жадібними грудьми вдихав в себе вільне повітря, пив золоте сонце. Не вірилося, що не більше як два тому дні покинув він Московщину, непривітну, сіру, анітрохи ще не весняну.
От і Громопіль... Вигін перед городом... Сінна торговиця... Лісна... Базар... Соборна церква... Каланча...
Лаговський показав жидові, кудою їхати... Ну, от і рідна хатина.... бідна, вбога, але чистенька, біленька, помазана... Візник спинивсь. Професор зліз і смикнув за дзвоник коло дверей... Одчинила дівчинка, видко наймичка — «попихач».
Серце йому стукотіло, як увіходив він до хати. Мати накривала стіл... ладналася обідати...
— Сину мій!!! Андрієчку!!! — впізнала вона його. Заридала... Кинулася його обіймати, цілувати... Низенька бабуся, вона з плачем притягла до себе синову голову та й цілувала її. Цілувала плечі, цілувала руки, обцілувала кожен палець, од великого до мізинця...
І голосно плакала, хлипала, ридала.
А він?
І він гірко заплакав, як подивився на цю сивеньку, низеньку стару жінку, що була його мати й з такою безмежною любов’ю цілувала йому пальці. Щоб приховати свої сльози, він притулив очі до її плеча та й не одтуляв їх.
Позаду стояв старий жид-візник і, порушений, глядів на цю сцену... На очах і йому крутилися сльози...
— Що то мати! Що то мати! — шепотів він.
Андрій, щоб не було зайвих свідків, швидше розплатився з ним. Вони зосталися вдвох з матір’ю та й уже дивилися одно на одного спокійніш.
— Ізстарілися ви, мамо! — сказав він, пильно вглядаючи-ся в її обличчя. — Якось наче зсохли... та в землю вросли... та геть посивіли.
— Ой, синочку! Злидні мене зсушили, злидні мене підтоптали, — похитала головою стара Лаговська. — Та от тепер наче одмолоділа, як тебе побачила, сонечко моє ясне!..
Андрієві було соромно, аж до болю соромно.
— А ви б мене не погодували, мамуню? — сказав він, аби якось вийти з заклопотання.
— Та якже, якже! — зраділа мама. — Обід готовий!
Вона насипала йому в тарілку борщу. Насипала була й
собі, та, замість їсти, гляділа з радісним, щасливим усміхом, як син їсть. Він попрохав ще другу тарілку —в неї обличчя аж заясніло з утіхи. Андрій їв і чув над собою той прихильний її погляд, повний щасливого самовідречення, готовий на всяку жертву. І він не розумів, яким способом міг він так довго вважати оцю сиву бабусеньку за чужу для нього людину.
«Чужу, нерідну любов треба заробити, — думав він, — чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості. А от — оце воно некуповане-непродажне, природне почуття! Оце тая справжня любов, що безкористовно себе жертвує і не бажає нічого собі в заміну! Оце теє кохання, що не дивиться, чи цікавий для розмови син, чи не цікавий, чи добрий, чи поганець, а просто любить... І я оце щастя був одкидав сім год, тинявся по чужих, сторонніх людях, благав по-старчачи їхньої прихильності, будував собі порожні ілюзії... і мучив себе й маму!..»
VII
Геть непомітно збігли для Андрія під рідною стріхою два дні. Він зовсім оббувся-обговтався. І йому гарно було на душі, і мати раділа. Найкращі для них години то було післяобіднє чаювання в його покоїку, що рівночасно був і «гостинною», себто вітальнею. Вони звільна пили чай, мати йому вточувала з самовара склянку за склянкою та підкладала варення. Він лагідно розпитував про її життя-буття або оповідав про свої подорожі, про чужі краї. За Шмідтів оповідати йому якось ніколи й на думку не спадало. Так наче забуто їх.
І ото як чаювали вони, прийшов листоноша з телеграмою та й приніс Андрію Йвановичеві чотириста карбованців, пересланих йому телеграфічно з Москви. Прийшов, оддав — і пішов. Гроші лежали на столі.
— Ото силу грошенят прислали тобі! — здивувалася мати.
— Це за дві служби. Бо я професор на двох кафедрах.
— Що воно таке: «професор»? — не второпала стара Лаговська.
— А то вчитель такий, — осміхнувся син<
— Учи-и-итель?!. Добре ж там у Москві вчителям платять! Не те, що тут!.. Ну, то я рада, що тобі там гаразд ведеться... Це, може, Господь зглянувся на мої молитви... Бо я щодня щиро Богові молилася, щоб тобі щастя дав...
Андрій узяв оті прислані гроші та й поклав коло мами:
— Ви їх заберіть на сховок і тратьте як свої, на все, на що схочете. Покупіть собі, чого вам не стає... Може, щось собі справите...
— Ой, боже борони! — жахнулася стара Лаговська. — Щоб я на себе твої запрацьовані гроші тратила!! Ні, ти краще для себе збережи їх, приховай... ще й як придадуться!.. Он, може, захочеш оженитися... А мені?.. Та хіба мені багацько треба? Ще ж і сама зароблю!.. Маю свою хатину, де жити, маю клаптик города, маю корову... На мій вік стане!.. От, тільки що зодягтися часом треба... та калоші діряві... Та ні! Нічого нового вже не шитиму — перешиватиму, що є давнє.
Андрієві й соромно, й боляче було слухати цю материну мову. Щось ладнався він був говорити, тільки ж нічого не встиг сказати.
— Он хіба що! — як стій зраділа мати. — Взавтра я покуплю тобі чогось кращого на обід... Бо не знаю, чи моя харч до смаку тобі? Чогось ти їси так обмаль...
Вона одібрала собі десять карбованців, а всі опрочі гроші засунула в бічну кишеню синові.
Андрієві ще соромніше ставало. Бо виходило, що всенька материна думка була раз у раз тільки про нього!
— А чи знаєте, мамо, через що я тоді розлучивсь був із вами? — зважився він спитати про те, що його найбільше боліло. — Бо мене вразило, що ви були дали гроші на лихву... Та ще кому! Нашій няньці Ганні!.. Нічого вам не кажучи, я й утік од вас...
Стара Лаговська сплеснула руками:
— Але ж, синочку мій!.. Чом же ти тоді мені путтям про те не сказав?! Якби ти мені хоч слово був промовив: «Не беріть процентів з Ганни, а то я вас покину», — то я б і од грошей тих була одкинулася, а не то що проценти б не брала!.. Мені ж не багато на прожиття треба... я без тих грошей була б перебулася. А твоє слово — мені закон. Чом же ти мені нічого тоді не сказав, а так мовчки покинув?!
Справді, чом не сказав був!.. Не сказав, бо був не людина, а клубок істерійних нервів... А нервовість була прийшла з того, що ціле літо жив без спочинку репетитором у Бобрових... А в Бобрових жив — через тодішню бідність свою... Ат, і не розбереш, хто винен! Найбільше таки сам...
Він нічого того голосно не говорив, тільки думав.
— Коли хочеш, — казала мати далі, — то я Ганні й зовсім подарую її борг.
— А вона вам іще досі винна?! — стиха сказав Андрій. Його брав страшенний жаль з такої звістки, та він не сердивсь на матір: попросту, шкода її було, та й усе.
— Винна й проценти платить... — одказала мати та й подивилася на Андрія з таким страхом, наче він ось-ось мав знову її покинути.
— А більше ви нікому грошей не позичали?
— Ой, звідки в мене тії гроші візьмуться? Якось так скрутно стало жити, що й десять карбованців теперечки не назбираєш про запас. Ото складаєш копійчину до копійчини, складаєш, складаєш, а тут як стій — треба корівчині сіна на зиму покупити, або собі трохи дров, або дівчинку взути... або знов оплатки тії за хату поплатити: і городські, і земські, і в казну, і ще якісь!.. З калошами оце мені погано: діряві! течуть!., і латати вже швець не береться. Отак цілу зиму мучилася... не спромоглася, не покупила!..
І вона, затурбовано дивлячись кудись у далечінь, скількись разів похитала старечою, сивою головою. Видко було, що саме отепер сказала вона про себе пекучу, щиру правду, а не тоді, як запевнювала сина, буцім їй живеться-ведеться гаразд.
Для Андрія разом ясно стало, що він має далі чинити. Він, ніби й нічого, поплескав маму по плечі та й, удаючи навіть веселенького, перескочив на зовсім інакшу тему. Мати заспокоїлася.
Трохи з перегодом професор удяг пальто й капелюшика, запасся доброю ковінькою проти собак (в Громополі сила тієї собачні) та й пішов на тую вулицю, де знав, що там живе Ганна. Не одразу навіть упізнав її хату. Це була, він бачив, зовсім добра хата, багатенька, чепурненька. Одбиваючись од цілої метки собак, професор нарешті цілий і здоровий всунувся до господи в середину.