— Я з ними знов помиривсь, Ганно Володимирівно, — тихенько сказав Лаговський. — Та й дуже їх люблю.

— Ет! — ніби розсердилася художниця. — То була б я нічого вам не розповідала!.. Тепер у вас буде на душі деякий ворожий осадок проти мене! Знаю ж я вашу вдачу: ви, як кого любите, то ідеалізуєте без краю, а нелюбу правду вважаєте за поклеп!..

— Ба ні, Ганно Володимирівно! Навпаки, я ще й дуже радий, що почув од вас оцю історію. Бо тепер, коли я люблю людей, то я бажаю любити їх справжніх, а не тих, що вимріяла моя фантазія.

— Ого! Це вже в вас якась нова філософія, не тая, що була давніш!.. А не секрет довідатися, яким способом набралися ви отаких поглядів?..

— Дуже просто. Хто шукає приятелів бездоганних, той ніяких не має, бо наших друзів наділяє нам випадок, а не наш вибір. На землі є людей щось дві тисячі мільйонів — чи так? А чи ви помічали, що кожен із нас знає з тих мільярдів тільки дрібну-дрібненьку пригорщу людей? А в гості захо-джає він хіба до чотирьох-п’ятьох сімей, а тісніші відносини має менше ніж із десяткою людей... та й то не з тими десятьма людьми, яких сам собі дібрав, ба з тими, яких послав йому випадок. Здобути нових приятелів — це ж не од нас залежить, а од ірраціональних обставин. Ви іноді навіть можете зовсім добре відати про когось, що він підходив би вам до мислі, ви можете навіть бути формально знайомим з тією людиною, та не заприятелюєте з нею! Не заприятелюєте — бо не можна ж отак простесенько підійти до когось та й ска-зати: «А давайте будьмо приятелями!» Та коли б і сказали так, то нічого з того не вийшло б. Приязнь, пам’ятайте, приходить незалежно од нас... Через те, коли в вас уже зав’язалася приязнь із людьми, дорожіть ними! Дорожіть ними — вибачайте їм. А вибачати — не так і важко: треба тільки кожному доміркуватися, що він не є такий гарний і ідеальний, який сам собі здається, а інші люди — не такі погані, як йому здаються... Зрозумійте цю немудру істину — то й буде лад... Та ви, здається, мене вже й не слухаєте? Бо чогось задумалися.

Петрова справді була замислилася. Тепер вона звільна сказала:

— Ба ні, я вас уважно слухаю. Та тільки не можу зрозуміти, що таке ви знайшли в тих Шмідтах. Чому не хто інший, а саме ота найтривіальніша сім’я змогла вас так сильно заполонити, що ви ладні все їй прощати?

— Ох, Ганно Володимирівно! Хіба можна когось питати, за що він любить другого? Любить — та й годі!

Се — тому, що ти єсть ти,

Се — тому, що я єсть я — от і вся причина!

— Любити й прощати навіть тоді, коли бачите, що люди чинять одну мерзоту?! Навмисне довідуватися про тую мерзоту... отак, як ви сьогодні вчинили... та й потім казати: «Тепер я тих людей ще більше люблю»! Та як же це зветься?!

— Але ж пам’ятайте, що я цю сім’ю маю за свою рідну!.. Зрозумійте, що Шмідтова сім’я — це для мене рідний батько, рідна мати й рідні брати! Коли в сім’ї батько зробить щось недобре, діти не розлюблять його, а хіба силуватимуться загладити його провину...

— Ні, простіть, Андрію Йвановичу, але тепер я вас не в силі зрозуміти! Позаторік ви ідеалізували були Шмідтів, ви справді нездатні були добачити в них щось погане, ви вірили, що вони найкращі люди на світі, — і тоді для мене було зовсім ясно, чому ви силуєтеся вважати чужую вам сім’ю за рідну. Це було по-дитячому, але в тім була своя добра логіка:

«Люблю тих, кого маю за найкращих людей». Ну, а тепер ви вже сами знаете, що таке тії Шмідти! Та ви навіть були од-звичаїлися од них за цілий рік! Вони були перестали являтися для вас «рідною сім’єю»!.. І знову після того взяти на себе чуже ярмо!.. Робити з чужих, антипатичних людей знов «рідну» сім’ю!.. Загладжувати їхні провини, мов справжній рідний син!.. Ой, це в мою голову не влізає. Хоч би й який вузький був наш світ, та все ж він не тільки, що в вікні. Могли б колись знайтися для вашої безмежної любові кращі люди, ніж Шмідти!.. До того ж ви напевне й сами добре знаєте, що Шмідти зі свого боку зовсім не захотять вважати і вас за свого рідного сина та морально одповідати за ваші вчинки. То як же ви можете терпіти таку нерівність між вами та ними?!

— Я їх люблю, — коротко одказав Лаговський.

— Бачу і жалію! — обурилася художниця.

Антракт скінчивсь і не дав їм довести розмову до краю. Професор слухав концерт уже не так уважно. Деякі худож-ничині слова таки запали йому в душу та й трошки гризли її. Та по концерті він уже більше не побачив Петрової і не довелося поновити розмову.

Він прийшов додому та й першим ділом подивився, скільки в нього є грошей. Було триста карбованців.

Лаговський одклав для себе сто карбованців, а двісті всунув до конверта, щоб Федір одіслав узавтра в Туапсе на ім’я того бідолашного вчителя. До посилки своєї він дописав: «Ці гроші шле невідома вам особа, що про неї ви ніколи не дізнаєтеся». Далі начеркав чималенького листа до кавказького куратора, дуже прохаючи його дати якусь посаду одстав-леному туапсинському вчителеві.

Зробивши це, Лаговський трохи заспокоївсь. Із душі зваливсь якийсь тягар. Йому було легко не за себе, а за генерала Шмідта, і він був радий, що виконав супроти нього свою синовню повинність.

На столі лежав якийсь нерозпечатаний лист з поштовим штемпелем «Конотоп» і з препогано надряпаною адресою. Професор знав, що це пише одна його ніби родичка з Чернігівщини, якої він ніколи і в вічі не бачив. Вона вже була вдавалася до професора один раз, була писала йому, що вона доводиться якоюсь троюрідною небогою покійному його батькові, та й прохала виклопотати стипендії для двох її дітей у Москві. Все те, що вона прохала, Лаговський був вчинив, і оце тепер вона посилала йому свою подяку.

Недбалим поглядом читав Андрій Іванович її раболіп-но-вдячну писульку, аж ось як стій стрепенувсь. Родичка писала: «Моїй ятрівці трапилося недавнечко побувати в Громополі. Вона там бачила вашу маму. Мама казала їй, що од вас дуже давно не має жодної звістки, ба вона навіть і не знає, де ви. Довідавшися, що ви в Москві, вона сказала: «Перешліть йому моє материнське благословення і спитайте, чи не навідався б він колись додому, бо я вже сильно постарілася. Хто його зна, чи довго ще доведеться жити?»

У Лаговського сперло дух, закрутилося в очах. Він сів за стіл, спершу затулив обличчя долоньми, потім схилив голову й притулився лобом до стола.

«Додому»... «мати»... «материне благословення»... що це за невідомі йому слова?!

У нього є мати, є своя рідна хата — і він зміг про те забутися!.. вкрай забутися!., наче їх ніколи на світі не було!..

Буде тому сім год, як він покинув матір. Попереду вона часом іще йому згадувалася, та й то кожен раз з великою антипатією. А за останніх літ він анітрохи її не пам’ятав. Він жив самітником, -він прихилявся душею до чужих людей, він запобігав мізерних одробинок од їхньої душевної ласки, він мучивсь, як губив тую дрібненьку ласку... а тільки за рідну матір, що його благословляє, у нього ніколи згадки не було. Навіть згадки! З пам’яті хтось її наче зовсім викреслив і затер!

Як це могло статися?! І за що він од неї одкинувсь?!

Заходивсь професор пригадувати. Спомини про Громо-піль один за одним виникали в його голові. Та тільки дві провини зміг він пригадати за мамою. Одно — що мати дуже дорожила ласкою місцевих громопільських «аристократів», якоїсь там суддіїхи; друге — що вона, сама трохи чи не старчиха, позичила гроші за великий відсоток колишній його няньці. Він тоді не мав сили простити оце своїй рідній матері та й зрікся її.

Але ж тут у Москві що він чинить? Приглядається до сім’ї parvenu генерала Шмідта, де всі аж плазують перед розпусною «бабою рижою», Корзовою тою, і навіть перед її альфонсом Дембовським, — та й недобачає в тому жодної непростимої гидоти... бо «це по-людському», мовляв!.. Довідується про ганебну нелюдську історію з туапсинсь-ким учителем, та й докірливого слова не знаходить для Шмідтів: попросту силується якось залагодити тую «прикрість», та ще так, щоб і Шмідти, борони боже, не знали, не відали!.. В молодих Шмідтах виправдує чисто все, знаходить лагідне слово великого всепрощення навіть для безсоромної, цинічної безпринциповості у Володимира... Бо це, каже, моя «рідна» сім’я, «рідні» батько-мати, «рідні» брати!

А от для справжньої рідної неньки, що в неї всенька провина — її темнота, несвідомість та неосвіта, диви — не знайшлося в нього ніяких синовніх почуттів!.. Для неї не знайшлося в нього прощення й вибачливості!.. Він її попросту забув, та й край!..

Яким способом це могло статися?!

Яким способом!.. Досить того факту, що це — сталося...