Володимир дуже охоче почав казати про свій новий напрямок. Професор з неменшою охотою слухав його. Отак вони балакали більш над годину. Ніхто до їхньої кімнати не заходив. Аж нарешті Лаговський сам схопився:
— Чи чуєте? Чогось дуже тихо у вас у залі стало... Мабуть, чи не порозходилися всі гості?
Вони разом пішли до гостей. Справді, здебільша всі, хто був на обіді, уже пороз’їздилися. Тільки дехто з тих, що були позасідали за зеленими столиками, ще гуляли в карти й на нікого не вважали. В горішньому передпокої, на лавровій площадці недалеко од спуску по сходах до роздягальні генеральша Шмідтова саме тоді, як професор з Володимиром надійшли, була прощалася з Корзовою. Тут-таки, коло мами, стояв наймолодший Шмідт Костянтин, а коло Корзової — її «паж» Дембовський, тримаючи в руці дамського ридикюля.
— Ну, дуже вдячна вам, що не позабулися про мої іменини! — проказувала генеральша Шмідтова до міністро-вої матері. — Пам’ятайте, що наші soirees fixes1 — кожної першої неділі в початку місяця... І ви, Феліксе Ромуальдовичу, не цурайтеся нас, — звернулася вона до Дембов-ського, подаючи йому руку на прощання. Він тую руку поцілував.
Попрощався з Корзовою та Дембовським і Володимир, і Костянтин, і Лаговський. Володимир, як брав руку Корзової, підніс до губів. Костянтин тільки потиснув їй руку — не поцілував.
Корзова із своїм «пажем» спустилася вниз по сходах до роздягальні, а тоді генеральша невдоволеним тоном удалася до молодшого сина:
— Ти мусиш Марії Михайлівні цілувати руку!.. Бо диви: Володимир — старший за тебе, а цілує... Ну, а з тебе ще мало не хлопчик, та ти їй фамільярно стискаєш руку, наче своєму одноліткові товаришеві!
— Але ж, мамо! — виправдувавсь Костянтин. — Я ж досі раз у раз, відколи себе затямлю, здоровкався з Корзовою просто за руку!.. Яким же способом я тепер ні сіло ні впало взяв би та й цмокнув її?!
— Ну, то ти от що вчини, — порадила мати. — Уже надходять різдвяні святки й Новий рік. Ти зробиш візиту до Корзової, привітаєш її з Новим роком і тоді й поцілуєш їй руку... А далі вже ясно, що цілуватимеш раз у раз.
Професор мовчки слухав оцю сцену. «Звичайна людська щоденщина! — байдужно подумав він. — Ну, що ж! Нехай люди сами собі плетуть усякі кайдани з увічливостей, куртуазій, декорумів та умовних дрібниць, коли їм це так до вподоби!». Тільки ж, байдужно це думаючи, він почував, що сім’я Шмідтів не стає через те не такою любою для нього.
З Володимиром та Костянтином Лаговський увійшов до хати Аполлонової. Там сиділа стара гувернантка і розклада-ла на картах безконечний пасьянс. Аполлон слідкував за рухами її рук.
— Скажи, Аполлоне, яка твоя сьогоднішня думка про високошановну madame-madame Korzoff? — лукаво спитавсь у брата Костянтин. — Правда, вона сьогодні була така принадна і чарівлива, як ніколи?.. Льореляй, та й годі!..
— Мені, як я дививсь на неї, — сказав, стискуючи губи, Аполлон, — усе пригадувалася фабрична «частушка» з-по-під Москви:
А четверта баба рыжа,
Привезена из Парижа Моду показать!
Моду показать!..
Фу! какая.........—
і тут Аполлон спинивсь, бо кінець пісні був не надто салоновий.
Регіт залунав по цілій хаті. Навіть бонтонна німкеня-гу-вернантка весело запищала і вдарила Аполлона картами по голові.
— Так?.. Ну, то от мені од мами «височайший» наказ: з Нового року я маю оту «бабу рижу» в рученьку лобизати, — комічно поскаржився Костянтин. — І доведеться!.. Бо що вдієш проти невідступного маминого напосідання! Скачи, враже, як пан каже!.. Іще добре, що не звеліла мені з Нового року цілувати Дембовського в потилицю...
Знов усі засміялися. Лаговський слухав той сміх і несвідомо з себе дивувався: чому оця безмежно цинічна балачка вже його не дратує. Він підійшов ближче до Аполлона і розкинувсь на фотелі-гойдалці коло нього, мовчки слухаючи дальшу розмову.
— А мене ніхто не приневолить ані візити робити, ані руку комусь цілувати, — спокійно завважив Аполлон своєму наймолодшому братові. — Це тільки тебе, жевжика, можна запрягти в візитерство... а з мене людина робоча, мені нема коли турбуватися Дембовським та цілуваннями рук у старих пань... Сама мама не схоче одтягти мене од університетської праці... не дасть мені прогаювати мої студентські роки...
Це була правда. Аполлон багацько працював по гістології... його важко було одірвати од мікроскопа, і генеральша Шмідтова дуже цінувала тую студентську працьовитість свого сина.
Ще й давніш Лаговському раз у раз, мабуть, чи не більш, од усіх братів був подобавсь Аполлон. Лаговський і тепер аж спочивав душею, слухаючи його рівний, спокійний голос, його небажання рахуватися з Корзовою. «В Аполлоні немає тривіальності, мабуть, ані гич!» — подумав він, і йому стало аж надто любо.
Зайшла розмова про сподівані гастролі вагнерівського театру з Німеччини, про музику часів передвагнерівських і післявагнерівських і таке інше — словом, на тему, яка для всіх трьох братів була однаковісінько цікава. Володимир завважив був, що для англійців, десь певне, ніякі «вагнерів-ські» питання не існують, бо це нація тупенька для всякої музики, розуміє хіба музику зовсім примітивну.
— І однак не в кого, як у англійця Шафтсбері, ми стрічаємо таку оцінку для музики, яку рідко хто інщий був складав, — обізвавсь професор. — Шафтсбері каже: «Mus-ical harmony speaks us more, than the most excellent painting or the most entertaining book» — «Музична гармонія нам говорить більше, ніж найдобірніша картина або найцікавіша книжка».
Це стало приводом для того, щоб розмова перейшла на ті питання, якими за останніх часів найбільше був цікавивсь Андрій Іванович. Розмова йшла довго, нарешті професор стомивсь і вщух.
— Чого ж ви раптом замовкли? — спитав Костянтин.
— Втомлений дуже, — щиро признавсь Лаговський. — Адже ж я дуже давно на людях не був, отже ж сьогодні побував у людському гурті аж надто довго...
Помовчали й усі.
Тим часом гувернантка Fraulein Ernestine увесь час була розкладала пасьянси та ворожила собі картами, не плутаю-чися до «неінтересної», «філософської» розмови своїх колишніх вихованців. Тепер вона вдалася до Аполлона та й до всіх:
— Давайте погуляймо в карти!..
— Добре, Ernestinchen, — сказав своїм гармонійним, рівним голосом Аполлон. — І ви, Андрію Йвановичу, чи не заграєте разом з нами?.. Це й буде вам спочинок після теосо-фій та філософій. От хоч би погуляймо в «віриш чи не віриш?»
— Я не граю, — сказав професор. — За моїх студентських часів карти в студентових руках вважалися за щось аномальне. Думалося, що коли студент не вміє вбити свій вільний час чим іншим, як картами, то тим він дає для своєї інтелектуальності дуже сумне testimonium paupertatis1.
Аполлону ці слова дуже не припали до вподоби, і він з невкритою холодністю сказав:
— Я не можу з вами згодитися. Коли я цілий тиждень пильно працюю, не відходжу од мікроскопа, читаю, обчисляю, то, очевидячки, маю я так само право розвіятися раз на тиждень чим хочу... тим, що мені дозволяє розвіятися найлегше... Роздавайте карти, Fraulein Ernestine! В «віриш чи не віриш!» Хто виграє, тому од усіх платиться по п’ять копійок.
— Я не хотів нічого прикрого сказати, — поспішивсь виправдатися Лаговський. — Звісне діло, розважати сміє кожен себе так, як сам схоче... Я ж тільки про себе кажу, що не вмію грати в карти...
І він лагідно подививсь на Аполлона. Той заспокоївсь.
Лаговський почав глядіти, як усі три брати Шмідти засіли за карти разом з гувернанткою. Він, направду, зміг би дуже багацько сказати проти Аполлонових уваг; та чомусь і тут, як уже не один раз сьогодні, не було жодної охоти сперечатися. «Ну господи! Нехай розважає себе й картами, коли це йому любо! Мені ж яке діло! — обонятно подумав він та й зараз упіймав себе на тій обонятності. — Невже я так мало тепер люблю Шмідтів, що мені до їхніх уподобань навіть байдужісінько?!» — поставив він собі питання і, півлежачи в фотелі-гойдалці, окинув очима групу грачів, одного по однім. Ба ні!
Всі вони — дорогі для нього люди: і Костянтин, і Аполлон, ба навіть і Володимир, його покривдитель...
Але рівночасно йому здавалося, ніби він не тут близенько в Аполлоновій кімнаті сидить, а перебуває десь далеко, на височенній дзвіниці чи на башті або й на обсерваторії. Над ними просторе й безкрає голубе небо; навкруг звідусіль — широкий-широкий обрій; отже ж ген-ген унизу на землі порозкидалися безчисленні краєвиди, річки, ліси, лани, села, хутори; і все те з далечіні виглядає мініатюрними малюночками, а люди, що снуються-комашніють внизу по землі, то дрібненькі, малопомітні крапочки. І отож одна купка тих малесеньких живих крапочок — то і єсть оцей гурток з чотирьох грачів, що сидять у цій кімнатці та й переворушують карти та тішаться тим. Професор із своєї височенної обсерваторії знає, що ті мікроскопічні крапочки-комашинки — дорогії йому люди; та він здалека не може розібрати ані їхніх облич, ані їхніх слів, ані їхніх рухів... Він любить їх, оті дорогії крапочки, що десь там ледве мріють; тільки ж усе, що в їхньому мікроскопічному гурточкові оце тепер чиниться, все од нього зараз надто далеке, щоб могло як слід спиняти на собі його надземну увагу.