— А отже, щоб ти знав, то й не вважає! — радісно осміхнулася Лаговська. — Вона хоче тебе навіть у гості запрохати... А все те зробив не хто, як я! — хвалилася вона тріумфуючи.

Андрій неймовірно здвигнув плечима.

— Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?

— Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона...

— Хіба я жалкував?

— Ат! Треба ж було перепросити... Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»

А я кажу: «Він дуже радий буде...»

— Що?!! Що кажете?!!

Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що він отак згукнув з несподіваних радощів, і казала далі:

33

2 Андрій Лагонський

— Бачиш, от що: в неї взавтра буде багацько гостей — так їй хочеться, щоб були танці. Тільки ж, на горенько, нема тепер у городі музик: поїхали на село до одного пана. Та єсть тут одна гувернантка: то вона завтра гратиме на фортепьян, а ти гратимеш укупі з нею на скрипку. Воно й буде так, неначе оркестр... Ти будеш грати, а під твою музику танцюватиме все панство!.. І це я зробила, я! — знов радісно хвалилась Лаговська, сподіваючися, що й син звеселиться з такої честі.

Андрій аж похолов з такого брутального раболіпства маминого.

— Ну, спасибі вам, мамуню, що мене записали до судції-шиної челяді! Мало вам самим підлизуватись, треба було ще й мене в лакеї пошити! — нервово буркнув він і подививсь на матір, мов на щось дуже бридке. Він і справді почував тепер до неї таку велику огиду, начебто була якась склизька, мокра жаба, що до неї бридко руками доторкнутися. Ніяких родацьких симпатій під ту часину не було в нього: перед ним, бачилося йому, стояла не його рідна мати, а якась чужа жінка, несимпатична геть в усьому, з усіх боків, з кожного свого жесту. Андрій хотів був вилаятись, але ж як стій за-пикнувся. Через ядуху йому в грудях дух сперло, очі наллялися кров’ю. Парубок швидко покинув маму, побіг до своєї кімнати, зачинивсь і, сівши коло столу, гірко заплакав з образи.

— Мерзенна дикарка! — зашепотів він, згадуючи про матір. — Вона навіть не розуміє, яку кривду мені заподіяла... Господи, господи! Що за незвичайний сервілізм!.. Що за монструозне лакейство!.. І вона — моя мати!.. А Лоначев-ська? Адже вона собі справді подумала, що перекупчин син покірно цілує їй ногу, умильно просить вибачення і радісно прилине на її бал стати за тапера!..

— Ба я таки прилину! Я прийду-таки на твій бал!! — несподівано надумавсь він і вдарив кулаком по столу. — Тільки побачим, чи дуже зрадієш ти з мого приходу!.. Еге, побачимо!..

Андрій заходивсь люто міркувати, що саме він понагово-ряє взавтра суддіїсі, аби заспокоїти свою душу гаразд. Намисливши декілька красивих, ефектних сцен та декілька патетичних, величних промов, він побачив, що уже і тепер заспокоюється з самої думки — та й од серця одлягло. На душу прийшла йому такая полегкість, буцім усі ті надумані на взавтра сцени він уже зараз поодбував.

— Вже dixi et animam levavi!..Ні, не так: mecum lokutus sum et animam levavi7 — іронічно сказав Андрій та й тихенько зареготався з себе, без усякої злості. — Плюнути справді на все діло і не ходити взавтра лаятися? Таки й плюну. Чорт з ними всіма! Хай собі там тая Лоначевська що хоче думає, хай собі вони обидві, і мама, і Лоначевська, заразом виказяться... про мене!.. Про мене!..

— Гм! Отака моя непостійність — це ж ознака істерійної вдачі?.. Начхать! Що мені до того! Істерійність — ну так істе-рійність!.. А може ж, треба себе присилувати та таки піти взавтра вилаяти Лоначевську? Ні, не хочу: адже тепер мені вже не гірко, вже байдуже... Так, може, це треба зробити не з досади, а просто з принципу? Ат, не хочу й думати багацько про всю справу!..

Він закуняв і вклався спочить. Мати боялася збудити його.

IX

— Бом! Бом! Бом! — тричі загув церковний дзвін, так під десяту годину ввечері. Андрій прокинувся. Трьохразовий гук залунав знову.

«Пожежа!» — майнуло хлопцеві в голові. Він вийшов на подвір’я. Велике зориво з полум’я сяло на небі. Раз у раз по тричі дзвонили в церкві на гвалт.

— Піду на пожежу, — поклав Андрій і побіг до городської каланчі розпитатися, де' саме горить.

Так як же він здивувавсь, коли розібрав, що пожежні вартівники спокійнесенько походжають по каланчевому подвір’ї, а пожежні бочки з кишками стоять незапрягані!

— Чом ви не їдете гасити?! — крикнув Андрій по-укра-їнськи.

2*

35

— Та то на хуторі, — байдужно одказав один з-поміж пожежних.

— Так що ж, що на хуторі?

— А на хуторах гасити — не наше діло... — похмуро одмовив пожежний. — Та чого ти вв’язався? Що ти тутечки за розпорядник?

— Мерзавцы!! — гримнув по-російськи молодик, не пам’ятаючи себе з гніву і не розуміючи, звідки в нього енергія й мова береться. Знов же, московською мовою він крикнув навмисне, бо вже бачив, що на його «мужичу» мову пожарні не вважатимуть і на пожежу не поїдуть. Він і далі грізно гукав по-російськи:

— Та як ви смієте такечки відповідати, душогуби?! Вас до Сибіру запроторити буде мало! Зараз мені запрягайте коні та їдьте! Я губернаторові в Київ на вас скаржитимусь!! — крикнув він наостанці, стукаючи ковінькою.

Несподіванка, урядова мова, енергійний, владний тон та слово «губернатор» — вплинуло-таки на поліцейських. Вони почали чухаться. Двоє з них пішли запрягати коні.

Тільки ж надійшов тут поліцейський надзиратель. Лаговський був так само палко кинувся до нього, домагаючись, щоб пожарня швидше їхала туди, де горить. Надзиратель, замість відповіді, побив щоки одному й другому вартовому, що були поспішилися слухати Андрієвих наказів, і заборонив своїй команді навіть рухатися.

— Ми не обов’язані гасити чужі пожари, — холодно пояснив він Лаговському.

— Про це знатиме губернатор! — погрозивсь той.

— Будьте ласкаві, молодий чоловіче, не вчіть мене, що я маю робити, — проказав йому надзиратель, — в нас є дуже точний закон про «городську черту».

Андрій, лютуючи, попростував звідти на зориво од полум’я і незабаром добіг до хутора, що горів. Він спинився в тіні.

— Щодо естетичного погляду, так чудова картина! — іронічно та ще й голоснесенько мимрив він до себе, обдивляючись навкруги. — Справді-бо, ефект надзвичайний!.. Контрасти між сценами тут чудові!.. Як з цього боку, то онде з неба ясно сяє золотий місяць, один із неминучих атрибутів уславленої «української ночі». От вам і «необъятный небесный свод», що «раздался, раздвинулся еще необъятнее». Дивіться: «Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете. И чудный воздух и прохладно душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь!..» А онде, з другого боку, ще чудовіша картина8!..

Він затрусивсь. Голова йому боліла так, мов хтось стискав її кліщима. «Чудовіша картина» була ось яка.

Дим клубочеться. Полум’я стугонить. Тут он горить хата, а там близенько горить стіг, а там знов горить клуня, куди недавнечко позвозили збіжжя. Скількись темних постатей раз у раз кидаються в хату, в вогонь, та вихоплюють деякі манатки. Двоє чоловіків дерев’яними відрами-коновками витягають воду з копанки, несуть до пожежі, дорогою розхлюпують одну половину, а другу виливають у вогонь, куди попадеться. Нащо вони це роблять, не знати, бо однаково з такого рятун-ку нема чого сподіватися пуття. Якась дівка, мов несамовита, качається недалечко звідси по траві, корчиться з перелогів, хапається руками за ноги та за живіт і одчайно скавчить, неначе собака, ошпарена окропом. Іноді з її звірячого вереску можна розчути глухий крик: «Спалили!.. Підпалили!.. Ой, рятуйте!..» Придивившись до дівки, Лаговський помічає, що очі в неї заплющені, а на губах піна. Коло клуні, де найбільш палає, стоїть стара жінка. Мовчки, без сліз, з невимовним, німим одчаєм вона втупила очі в огонь, де горить її всеньке багатство. Вона голосу не подає: тільки мовчки підводить угору свої руки, стуливши їх; потім — ані слова не вимовляючи — дуже-дуже поволі простягає руки до клуні, вже їх попереду розтуливши, неначе сліпець хоче когось схопити та обійняти; а далі, знов-таки дуже поволі й мовчки, схиляє руки вниз, наче не мучиться, а гімнастику робить. Тільки з обличчя можна вгадати, як сильно вона страждає.

Народу тут дуже обмаль. Того глухого, невиразного, але дуже голосного людського гомону, який звичайно бува на пожежах, тутечки немає. Рідко коли зарепетує хтось із тих

Изображение к книге Андрій Лаговський

людей, що силуються дещо врятувати, та й можна розібрати кожне слово. Голосно й гучно стугонить саме-но полум’я, та тріскотить солома, та якісь білі птахи пронизувато скиглять, крутячись понад пожежею, та посмалений віл жалісно реве, а більш усього ота несамовита дівка розтинає повітря своїми страшенно дикими викриками та цапиним верещанням.