— Та куди бо ви? Куди? Постійте, от я вам щось скажу... Та постійте ж бо! Отже ж однаково не втечете, бо двері зачинено... — сумовито-жартівливо засміялася вона, наздогнавши Лаговського коло самих дверей. Тут вона зупинилася перед ним.
— Я хотіла вам... та не бійтесь-бо, я вас заразісінько ви-пустю, — з лагідним усміхом перебила вона себе, побачивши, що Лаговський стоїть понуро і вдивляється нетерпляче в дверну клямку. — Я хотіла, бачте, тільки сказати, що я дуже винна проти вас, але ж ви ще більше винні. Бо як-таки не було вам сорому, вам, студентові, образити беззахисну жінку, знаючи до того, що й чоловіка її нема вдома? А втім, здається, що ви самі дуже мучитесь? Ви дуже нещасливий, правда?
Вона промовила ці слова щиро й прихильно. Андрій різко порвався до виходу і шарпнув клямку.
— Ну, йдіть, ідіть! — заквапилась вона. — Я бачу, що мій теперішній тон іще гірше вразив вас.
Вона одімкнула двері, що на вулицю.
Лаговський, кусаючи з усієї моці губу, пішов прудко-прудко, куди очі, геть од господи Лоначевських. Зуздрівши перший-ліпший перелаз, він, не довго ворожачи, переліз у чужий садок, кинувся в гущавину і впав на траву; несила була йти спокійно далі. Ніхто його не побачив.
Закопавшись лицем у високу травицю, він судорожно почав ридати; тільки без сліз: очі були сухісінькі. Потім він мовчки перекинувся навзнак, несвідомо глипнув був очима на небо та й міцно заплющив їх, аж стиснув повіки. Потім мовчки і машинально встромив великого пальця лівої руки в рот, між кутні зуби. Потім куснув його раз-другий з усієї сили та й заходився гризти так, як собака жвакає кістку. Незабаром повен рот йому набігло крові, а що він був лежав, одкинувши голову, то кров потекла йому в горло. Невва-жаючи на те, парубок іще раз угризнув свій палець, та з великим болем почув, що його зуби вже не шкуру перетирають, а в живе м’яке м’ясо глибоко впиваються і доходять до кістки. Тоді він стямився, витяг пальця з рота, підвівся і розплющив очі.
З рани кров дзюрила на траву і на одіж. Тупо подивившись на червону течійку, Лаговський якось видобув хустку і обкрутив пучку. Його дуже боліло, та на душі було вже не так важко. Він усадовився, сперся спиною об стовбур вишні, заплющив очі і взяв міркувати про те, як він оце робив візиту до суддіїхи.
Скоро він згадував ущипливі слова Лоначевської, миттю йому стискалися кулаки, трусила пропасниця, хотілося полинути до панії знов та й крикнути їй в живі очі, що з неї підла жінка. Але з-посеред таких лютих думок несподівано виринало гарне її обличчя з прихильним, лагідним осміхом, який він побачив наостанці. На ту згадку Андрій якось інстинктивно скулювався та й схиляв голову на груди. Він під такі моменти не міг і дихати.
— З мене негідник! — зважливо казав собі парубок, і серце йому занивало. — Ні, не негідник з мене, а ненормальний виродок... І до чого животію я на світі?! Чого я живо-
тію?!! Проклятущі нерви!.. — шепотів він на тисячний раз свою звичайну фразу. З важкого нервового болю він несвідомо схопився за груди.
— За віщо я її образив? Може, за те, що вона займає вищеє соціальне становище? Авжеж за те... Отже ж вона така добра... Вона аж засмутилася, як побачила, що мене вразила.
Молодикові закортіло раптом побігти до Лоначевської, попрохати вибачення, поцілувати їй руку та так і не одпу-скати тую руку од губів, стоячи навколішках.
Плебейська жилка не дала довго розвиватися таким мріям. Студент як стій підвів голову, нетерпляче смикнув плечима, неначе хотів струснути з себе теє негарне бажання.
«Вона мене пожалувала тільки через те, що провінціаль-ні кавалери їй геть усі понадбридали, а чорнобривий студент виглядає їй краще... — насмішкувато видумував собі він. — Еге ж! Бо чом маму вона ніколи не пожалує, а завсіди трактує тільки згорда? Маму вона зве перекупкою...»
Андрій знов скипів і заклекотів гнівом, далі підвівсь, далі знов сів на землю, далі знов ліг. Як він уп’ять уклавсь на траву та ще заплющив очі, то люті думки геть порозбігалися. Він став куняти. І от... чи то сон він такий побачив, чи то, попросту дрімаючи, згадав собі дещо, тільки ж от яка сцена з минулого життя перебігла в його уяві.
Ввижається або й сниться йому, ніби він — ще в четвертій класі гімназії та й приїхав додому на літо. Вже й тоді його мати інколи плазувала перед панством, хоч і не так сильно, як тепер.
Одного разу прийшла вона з базару і сказала синові:
— Адже ти знаєш геть усю пісню «Ах ти, воля моя, воля»4?
— А що?
— То напиши до неї геть усі слова. Я оце йшла проз книгарню. Книгар стоїть на рундуці. Під’їздить екіпаж, і з екіпажа неморозька генеральша Суханова питається: «Чи нема в вас такої книжки, щоб там був повний текст до «Ах ти, воля моя, воля»? Книгар каже: «Нема». А маленький синок генеральшин і собі висунувся з коляски та й гукає і мало-мало не заплаче: «А ви добре пошукайте між своїми книжками! Може, десь і є? Мені так дуже хочеться мати тую співанку». Я стояла тут, то й кажу до генеральші: «Мій син знає «Ах ти, воля», то він вам напише». Отож вона як їхатиме з міста додому на село, то під’їде до нашої хати... Я їй сказала, де ми сидимо... То я й оддам їй те, що ти напишеш.
— Дивуюся вам, мамо, — обурився Андрійко, — підлабузнюєтеся до незнайомої людини через те тільки, що вона генеральша!.. Та ще хочете, щоб і я годив якомусь там гене-раляткові.
— Ну, їй-богу ж, кажу тобі, що я й забулася про її генеральство. Коли б ти сам побачив, яке миле хлоп’ятко!
— А бодай воно здохло!.. Не напишу!
За дві години після того під’їхав екіпаж. Лаговська вибігла в сіни назустріч. Андрійко сховався за дверима і чув, як мати перепросювала генеральшу, кажучи, що її син забув пісню, не пам’ятає слів. «Генералятко» тим часом сиділо в колясці, Андрій міг бачити його в вікно. То була бліда, слабовита дитина, надзвичайно симпатична на обличчя. Очі в того хлопчика, як на його літа, дивилися занадто журливо і замислено, та заразом привітно й лагідно: достоту маленький Христос. Рученятами своїми він тулив до себе пару костурів: оця невеличка дитина вже була кульгава. Як сіла генеральша на віз і сказала: «Немає, мій синочку», — то малий калічка сумно схилив голову. Вони поїхали, а в Андрія такечки защеміло серце!..
Серце й тепер-о заскиміло молодикові з того сна, чи привида, чи згадки. Він аж прочнуВся з болю. Біль був не тупий, а плачучий: по гарячих сухих щоках покотилося декілька важких сліз.
«Генералятко» ніби й теперечки стояло перед ним і крізь туман лагідно дивилося на нього, мов маленький Христос, та сумовито осміхалось. Раз, два — воно кинуло з туману останній погляд на Андрія; туман ще раз застелив очі, далі миттю розвіявсь, і вся мара щезла.
«З мене психопат», — подумав Лаговський, підвівсь, обе-режненько вийшов з того чужого садка, щоб ніхто не бачив, а далі швидко подавсь додому. Йому неодмінно заманулося музики: він чув душею-серцем, що тільки музика його заспокоїть.
VII
Припхавшись додому, Лаговський першим ділом схопив свою скрипку, що її він скрізь возив із собою. Він не вчився ніколи в ніякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технік був з нього абиякий: тільки того й було, що грав справді з великим чуттям.
— Сину! — зазирнула до нього в двері мати. — Ну, що?
— А те, що добре одчитав вашу суддіїху, — одказав Андрій, — другим разом не буде людей навмання оббріхувати.
— Що??!
— Ет, мамо! Будьте ласкаві, тепер покиньте мене; потім порозказую геть усе, — сказав син нетерпляче. — Прохаю вас, лишіть мене на часинку одного, самотою.
Лаговська одійшла, не розпитувала більше, тільки дуже вжахнулася. Але вона поклала піти взавтра до суддіїхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.
А Андрій нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’єсу — дует Фауста з Маргаритою. Оксамитні тони мінорної мелодії голубили його серце, гріли, немов тепле сонячне проміння, обвівали, немов легке весняне повітря, пестили, немов пахуча квіточка-фіалочка.
Dammi aneor,
Dammi aneor,
Contemplar il tuo viso, —
жалісно благали струни.
Dammi aneor contemplare
II tuo viso! —
знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.
... AI pallido chiaror
Che vien dagli astri d’or
E posa un lieve vel
Sui volto, sui volto il tuo si bel5!..
Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.
— Чого ти ниєш, моє серце? — лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. — Скажи, чого? — привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. — Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.
А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає: