Мав такі нагороди:

Відзнака Святого Георгія 4-го ступеня — 13.04.1915 (№ 194207);

Відзнака Святого Георгія 3-го ступеня — 27.04.1915 (№ 81905);

Відзнака Святого Георгія 2-го ступеня — 25.04.1915 (№ 16254);

Відзнака Святого Георгія 1-го ступеня — 6.09.1915 (№ 3473);

Орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами та биндою — березень 1916 р.;

Орден Святої Анни 4-го ступеня — грудень 1916 р.;

Орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами та биндою — вересень 1917 р.;

Орден Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою — лютий 1918 р.;

Орден Зірки Румунії кавалерського ступеня — березень 1918 р.

(ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 243–246; Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 136. — С. 15-зв-16).

Арватов Юрій Гнатович (1896-10.12.1937), хорунжий, військовий льотчик. Народився у м. Вержболово Сувалкської губернії. У 1916–1917 рр. навчався в англійській авіаційній школі у м. Кройтон, з весни 1917 р. як військовий льотчик воював на Південно-Західному фронті. У 1919 р. служив військовим льотчиком у 1-му Запорізькому авіаційному загоні Повітряного флоту УНР. На початку 1920 р. з групою інших українських льотчиків влився до складу 1-го Галицького авіаційного загону РСЧА. Під час загибелі загону 26–27.04.1920 у Козятині втік з оточення на літаку та дістався до Києва.

Изображение к книге Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр.

Радянський військовий льотчик Ю. Г. Арватов, фото кінця 1920-х років. З книги: Спатарель И. К. Против черного барона. — Москва. — 1967. — С. 161


Потому був призначений червоним військовим льотчиком спочатку до 21-го, а потім — до 23-го розвідувального авіаційного загону РСЧА. З осені 1920 р. — командир 9-го авіаційного загону РСЧА, який діяв проти білогвардійських військ П. Врангеля. У середині жовтня 1920 р. очолив авіаційну групу 4-ї радянської армії РСЧА, що брала участь у штурмі Перекопу та взятті Криму. Особисто відзначився в бойових повітряних операціях проти білогвардійців. 1921 р. за діяльність під час ліквідації армії генерала П. Врангеля нагороджений орденом Червоного прапора. Після закінчення громадянської війни очолював 4-й авіаційний загін Робітничо-селянського Червоного флоту. У 1924 р. створив повітряний міст між СРСР та Афганістаном, очолював переганяння радянських літаків з Термеза до Кабула. За успішне виконання цих завдань у 1924 р. нагороджений другим і третім орденами Червоного прапора. Одружився на рідній сестрі майбутнього радянського маршала М. М. Тухачевського Єлисаветі. У 1930-ті роки працював заступником директора з технічної частини радянсько-німецького товариства повітряних сполучень «Дердлуфт». 14.07.1937 заарештований за справою маршала М. Тухачевського, звинувачений у шпигунстві, засуджений до страти 10.12.1937. Похований у братській могилі на цвинтарі «Комунарка» під Москвою.


Байвенко Володимир Онисимович (02.09.1885-?) підполковник, військовий льотчик. Народився у Житомирі. Закінчив Рівненське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1906), служив у 126-му піхотному Рильському полку (Острог). У 1907 р. склав іспит на звання військового інженера при Миколаївському інженерному училищі та перевівся до 5-го саперного батальйону (Київ). Закінчив Офіцерську військову авіаційну школу (1913). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан. На початку 1916 р. потрапив до німецького полону. Після повернення з полону, з 01.03.1918 р. — пілот 1-го Волинського авіаційного дивізіону військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР та Армії Української Держави. З 01.11.1918 р. — помічник командира цього дивізіону. 30.01.1919 р. став командиром 1-го кадрового Республіканського авіаційного дивізіону Дієвої армії УНР. З 20.04.1919 р. — голова технічного відділу інспекції авіації та повітроплавання Дієвої армії УНР. 1.07.1919 р. призначений начальником 1-го відділу Учбового дивізіону Авіаційної школи УНР, яка мала створюватися інспекцією авіації Повітряного флоту УНР.

1.08.1919 р. поставлений помічником командира 1-го Київського авіапарку Дієвої армії УНР. З 25.03.1920 р. перебував у резерві старшин Військово-повітроплавної управи Військового міністерства УНР. З 8.06.1920 р. — булавний старшина 2-го відділу організаційної управи Головного управління Генерального штабу УНР. У 1920-х роках жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома. (ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 144-зв.).


Басан Олексій (?—5.02.1919), поручик. Колишній офіцер австро-угорської армії. Наприкінці 1918 р. вступив до Летунського відділу Галицької армії. Загинув під час практичних занять з вивчення авіаційної бомби. Похований у м. Красне (Українська Галицька Армія, матеріали до історії. — Вінніпег, 1968. — Т. 4. — С. 101).


Бернгубер Едвард (22.10.1897–1920), чотар, військовий льотчик. Народився у Відні, австрійський німець. Під час Першої світової війни був мобілізований до австро-угорської армії, після навчання у Терезієнштадтській військовій академії служив у 1-му ландверному уланському полку, що здебільшого складався з вояків-українців. Згодом закінчив авіаційну школу, став військовим льотчиком. 25.02.1919 вступив добровольцем до Летунського відділу Галицької армії, в якому перебував протягом 1919 р. У 1920 р. вступив на службу до Повітряного флоту УНР, яким був делегований до Італії для придбання літаків. Випав з кабіни і розбився під час випробування одного з цих літальних апаратів (ЦДАВОУ. Ф. 2188 — Оп. 2. — Спр. 136 — С. 14-зв-15).


Білон Петро Павлович (1879-?), старший дорадчий управління Повітряного флоту УНР. Народився у м. Васильків Київської губернії. Закінчив Народний університет у Москві. З 1911 р. служив квартирмейстером (військовим урядовцем) у 132-му піхотному Бендерському полку (Київ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — на тій самій посаді у 3-му авіапарку (Київ).


Изображение к книге Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр.

Священник о. Петро Білон, фото 1921 р.

Зі збірника «За Державність»



У 1918 р. призначений старшим діловодом управління авіації та повітроплавання Української Держави, з 19.02.1919 — начальник канцелярії інспектора Повітряного флоту УНР. 1921 р. висвятився й відтоді виконував обов’язки польового священика 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 1923 — православний ієрей у США. Автор чисельних праць та спогадів.

Богомолов Митрофан Іванович (Гнатович(?)), командир авіаційного загону УНР, військовий льотчик. Колишній старший унтер-офіцер російської імператорської армії. Закінчив Одеську школу авіації (6.06.1917), потому служив льотчиком у складі 2-го армійського авіаційного загону. У березні-червні 1919 р. — командир 4-го бойового авіаційного загону Повітряного флоту УНР, згодом — помічник командира цього підрозділу. На початку 1920 р. з групою інших пілотів Повітряного флоту УНР вступив до 1-го Галицького авіаційного загону РСЧА. Зник безвісти після захоплення загону у Козятині 26–27.04.1920 (дані надано дослідником Маратом Хайруліним).


Голіцинський Клавдій Миколайович (19.07.1884-?), підполковник, військовий льотчик. Уродженець м. Вінниця (у Подільській губернії). Закінчив 2-гу Кишинівську гімназію, курс юридичного факультету Дерптського університету, в 1906–1907 рр. служив у російській армії. З 1.09.1914 — однорічник 2-го розряду Гатчинської авіаційної школи, з 29.03.1915 — прапорщик, військовий льотчик 11-го корпусного авіаційного загону. Від 1.09.1915 працював молодшим офіцером авіаційного дивізіону Оборони ставки Верховного головнокомандувача. З 1.12.1915 — поручик, з 1.10.1916 — штабс-капітан. У червні 1917 р. пілотував у 39-му корпусному авіазагоні, за місяць — у 12-му авіаційному загоні. З серпня 1917 р. — командир 12-го авіазагону. Останнє звання в російській армії — штабс-капітан (з 1.10.1916). У грудні 1917 р. перебував при штабі української авіації в Києві. З січня 1918 р. — льотчик українізованого 5-го авіаційного парку, з березня — командир решток 5-го авіапарку, що переформувалися у Київський авіаційний парк Армії УНР. Від серпня 1918 р. — льотчик Волинського авіаційного дивізіону, від 1.10.1918 — сотник. Після початку Протигетьманського повстання з власної ініціативи сформував у своєму дивізіоні відділ з трьох літаків, на чолі якого прибув у розпорядження штабу військ Директорії. Згодом керував цим відділом під час облоги Києва, за сумісництвом був помічником командира Волинського авіаційного дивізіону. З грудня 1918 р. — інспектор авіації Південного району. 11.02.1919 відряджений з державним дорученням за кордон, зокрема в серпні 1919 р. був радником місії УНР у Польщі. У червні 1920 р. повернувся до Дієвої армії УНР, де обіймав посаду начальника технічного відділу управи військово-повітряних сил. З 1.10.1920 — старшина для доручень цієї управи, з 29.06.1921 — т. в. о. начальника загального відділу Інженерно-технічної управи. 1.04.1921 отримав звання підполковника. Подальша доля невідома (ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 55. — С. 25; Спр. 614. — С. 4–9; Спр. 652. — С. 46–47; Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року//Український історик. — Торонто, 1986. — Ч. 3–4. — С. 105)